Сяйво

Він почув клацання, а потім — цукрово-солодкий голос Монтавані, що робив очікування більш приємним. Ото ще. Геллоран переминався з ноги на ногу, поглядаючи то на годинник, то на молоденьку дівчину з підвісною колискою за спиною. У колисці спало маля. Вона розмінювала дрібні гроші й хвилювалася, що потрапить додому пізніше, ніж збиралася, і біфштекс підгорить, а чоловік — Марк? Майк? Метт? — буде злитися.

Минула хвилина. Дві. Він уже було зібрався поїхати далі й ризикнути, як знову зазвучав немов записаний на плівку голос клерка, що займається бронюванням місць. Є вільне місце, відмовне. У першому класі. Це має яке-небудь значення?

Ні. Згоден.

Плата готівкою чи кредитною карткою?

Готівкою, дитинко, готівкою. Мені треба полетіти.

А прізвище?..

Геллоран, два «л», одне «н». Бувайте.

Він поклав слухавку й заспішив до дверей. У голові безперервно звучали прості думки дівчини, що турбувалася за біфштекс, і Геллоран відчув, що ось-ось схибнеться. Іноді бувало, що без усяких причин він ловив зовсім ізольовану, абсолютно чисту, виразну думку — і, як правило, зовсім нікчемну.

Він майже встиг. Він гнав зі швидкістю вісімдесят миль на годину і вже бачив аеропорт, коли його відкликав убік один із копів.

Геллоран опустив наелектризоване віконце й відкрив було рота, але поліцейський уже перегортав книжку штрафів.

— Знаю, знаю, — мирно сказав поліцейський. — Похорони в Клівленді. Ваш батько. Весілля в Сієтлі. Ваша сестра. Пожежа в Сан-Хосе, що знищила кондитерську вашого дідуся. Справді класний «Кабоджа-Ред», що чекає в тимчасовому сховищі в Нью-Йорку. Цей шматок дороги перед самим аеропортом я просто обожнюю. Навіть дитиною я найбільше любив позакласне читання.

— Послухайте, начальнику, мій син...

— Єдине, що я не можу вирахувати, поки казка не скінчиться, — повідомив офіцер, відшукуючи потрібну сторінку у квитанційній книжці, — це номер прав водія й реєстраційна інформація на нього. Нумо, будьте розумником. Дайте поглянути.

Геллоран подивився в спокійні блакитні очі поліцейського, обміркував, чи не розповісти все-таки свою казочку «мій син у критичному стані», й вирішив, що так вийде тільки гірше. Цей Смокі — не Квімс. Він витяг гаманець.

— Чудово, — сказав поліцейський. — Будьте люб'язні, вийміть їх звідти. Мені просто треба подивитися, як усе обернеться під кінець.

Геллоран мовчки вийняв права водія, флоридську реєстраційну картку й віддав поліцейському зі служби руху.

— Дуже добре. Так добре, що ви заслужили подарунок.

— Який? — з надією запитав Геллоран.

— Коли я скінчу переписувати ці цифри, я дам вам підкачати мені маленький балон.

— О БОЖЕЕЕЕ... — простогнав Геллоран. — Начальнику, у мене рейс...