Сяйво

Геллоран раптом замислився: як узагалі він міг залишити там хлопчика, що так сяє? Неодмінно мало статися лихо. Може, навіть велике лихо.

Він раптом завів машину, дав задній хід і, зриваючи гуму, вибрався на шосе. У в’їзній арці ресторану зупинилася офіціантка з пишними стегнами. У руках вона тримала тацю, на якій було пиво з льодом.

— Так що там у вас, пожежа? — крикнула вона, але Геллоран уже виїхав.

Прізвище управителя було Квімс, і, коли Геллоран увійшов, Квімс розмовляв зі своїм букмекером. Квімсу була потрібна четвірка коней. У Рокавеї. Ні, не «парлей», не «кі-нелья», не «екзакта», не «футура», хай йому грець. Просто стара добра четвірка, по шістсот доларів на кожного. А в неділю «Джетс». Тобто як це «Джетс» грають із «Біллз»? Він що, не знає, з ким грають «Джетс»? П’ятсот, розрив сім пунктів. Коли Квімс зі знесиленим виглядом поклав слухавку, до Геллорана дійшло, як можна одержувати п’ятдесят тисяч на рік, керуючи цим маленьким курортом, і при цьому носити штани, протерті на сраці до блиску. Квімс уп'явся в Геллорана очима, усе ще налитими кров'ю після того, як напередодні ввечері раз у раз заглядав у пляшку віскі.

— Які-небудь проблеми, Діку?

— Так, містере Квімс, сер. По-моєму, так. Мені потрібна відпустка на три дні.

У нагрудній кишені ядуче-жовтої сорочки Квімса лежала пачка «Кенту». Він, не виймаючи її з кишені, витяг сигарету, розім’яв і тужно прикусив патентований мікронітовий фільтр. І прикурив від настільної запальнички «Крікет».

— Мені теж, — сказав він. — Що це ви задумали?

— Мені потрібно три дні, — повторив Геллоран. — Це мій хлопчик.

Погляд Квімса впав на ліву руку Геллорана — обручки там не було.

— Розлучився в шістдесят четвертому, — терпляче сказав Геллоран.

— Діку, ви ж знаєте, що таке вікенд. Усе забито. До план-ширів. Навіть дешеві місця. У неділю ввечері в нас не проштовхнешся навіть у «Флорида-Рум». Тому забирайте мій годинник, гаманець, пенсію. До дідька, забирайте хоч мою дружину... якщо вмієте терпіти гострі краї. Але, заради Бога, не просіть про відпустку. Що із хлопчиком, занедужав?

— Так, сер, — відповів Геллоран, усе ще намагаючись уявити, ніби перебирає в руках полотняну шапочку й закочує очі. — Підстрелили.

— Підстрелили! — повторив Квімс. Він тицьнув свій «Кент» у попільницю з емблемою «Бабусі Місс», де він вивчився на керуючого справами.

— Так, сер, — похмуро підтвердив Геллоран.

— Нещасний випадок на полюванні?

— Ні, сер, — сказав Геллоран, дозволяючи голосу впасти до більше низької хрипкої ноти. — Джена... вона жила із шофером вантажівки. З білим. Той і підстрелив мого хлопчика. Він у лікарні в Денвері. У Колорадо. Критичний стан.

— Як, чорт забирай, ви довідалися? Я думав, ви купуєте овочі...

— Так, сер, саме це я й робив.

До того як приїхати сюди, Геллоран зупинився біля офісу «Вестерн Юніон», щоб замовити машину «Авіс» у Степл-тонському аеропорту. І послав телеграму «Вестерн Юніон». Зараз він витяг із кишені складений, зім’ятий бланк і махнув ним перед налитими кров’ю очима Квімса. Сунувши бланк назад у кишеню, знизивши голос ще трохи, Геллоран додав: