Він знав хлопчика. Вони розуміли один одного так, як не здатні навіть близькі друзі після сорока років знайомства. Він знав хлопчика, а хлопчик його: адже в голові в обох був свого роду прожектор, щось, чого вони не просили, що просто було їм дано.
(ні-іу у тебе ліхтарик, а прожектор у хлопчика)
Іноді це світло — це сяйво — здавалося дуже приємною штукою. Можна вгадувати коней або ось, як сказав малий, знайти татові валізу, коли спохопляться, що її немає. Але це всього лише приправа до салату, оболонка, а в салаті гіркої вікі не менше, ніж прохолодного огірка. Пізнаєш смак болю, смерті й сліз. Тепер хлоп’я застрягло в цьому готелі, і Геллоран поїде. Заради хлопчика. Адже, коли мова зайшла про хлопчика, вони різного кольору, тільки коли відкривають рота. Тому він поїде. І зробить що зможе, тому що інакше хлопчина загине просто в його голові.
Але оскільки Геллоран був людиною, він нічого не міг вдіяти з гірким бажанням, щоб його обминула ця чаша.
(Воно почало вибиратися назовні й шукати його!)
Ця думка прийшла Геллорану, коли він закидав до сумки змінний одяг. Спогад виявився таким яскравим, що Геллоран заціпнув — таке з ним траплялося щораз, як він думав про це. А думати про це він намагався якмога рідше.
Покоївка — звали її Делорес Вікері — була в істериці. Наговорила всякого іншим покоївкам і, гірше того, деяким постояльцям. Балаканина дійшла до Уллмана (цій дурепі варто було б знати, що інакше й бути не може), і він викинув дівчисько з роботи. Вона прийшла до Геллорана в сльозах — не тому, що її викинули, а через те, що побачила в номері на третьому поверсі. Вона зайшла в 217-й поміняти рушника, сказала Делорес, а там виявилася ця місіс Мессі, вона лежала у ванні, мертва. Звичайно, це неможливо. Місіс Мессі потихеньку відвезли за день до того, і в той момент вона вже летіла назад до Нью-Йорка в багажному відділенні замість першого класу, до якого звикла.
Делорес не дуже й подобалася Геллорану, але в той вечір він сходив нагору подивитися. Покоївка була дівкою двадцяти трьох років з маслиновою шкірою. До кінця сезону, коли ставало спокійніше, вона обслуговувала столики. Геллоран дійшов висновку, що вона сяє, але дуже слабко — так, що миготить вогник: зайде пообідати схожий на мишу пан із провідником у полотняному плащі, і Делорес прилаштує їх за один зі своїх столиків. Схожий на мишу чоловік залишав під тарілкою портрет Александра Гамільтона — досить кепсько для дівчини, що облаштувала справу, але вона ще й раділа з цього приводу. Ця ледарка вихитрялася сачкувати там, де справами керувала людина, яка не терпить ніяких сачків. Вона всідалася в білизняній читати журнал і курила, але, коли б Уллман не пішов у понаднормовий обхід (і горе тій дівчині, котра дала відпочити ногам, коли він піймає!), він виявляв, що Делорес старанно працює: журнал ховався під простирадлами на верхній полиці, а попільниця благополучно засовувалася в кишеню уніформи. Та-ак, подумав Геллоран, ледарка й нечупара, якої цуралися інші дівчата... але слабенький вогник у Делорес жеврів. І завжди дозволяв їй вийти сухою з води. Але те, що вона побачила в 217-му, злякало її добряче, тому вона з радістю забрала видані їй Уллманом папери й виїхала. Чому Делорес прийшла до нього? Сяйво знає сяйво, подумав Геллоран, посміхнувшись грі слів.
Загалом, у той вечір він пішов нагору, до кімнати, яку наступного дня мали зайняти знову. Щоб увійти, Геллоран скористався ключем-універсалом з офісу. Якби його із цим ключем упіймав Уллман, Дік приєднався б до Делорес Вікері в черзі на біржі праці.
Ванну затуляла фіранка. Він відхилив її, але ще раніше передчуття підказало йому, що він там побачить. У наполовину наповненій ванні лежала посиніла, роздута місіс Мессі. Геллоран завмер, дивлячись на неї згори вниз, а серце, що калатало, підкотило до самого горла. В «Оверлуку» траплялося й інше: час від часу повторювався поганий сон — начебто Дік на балі-маскараді обслуговує гостей у бальній залі й після вигуку «Маски геть!» з'являються їхні справжні обличчя, прогнилі голови примар. А ще кущі живоплоту, ці звірі; два, може бути три, рази Геллоран бачив (або думав, що бачить), як вони переміщалися, хоча й зовсім небагато, собака, що сидів на задніх лапах, начебто б ледве припадав до землі, а леви висувалися вперед, немов загрожували маленьким хамам з дитячого майданчика. Торік, у травні, Уллман послав Геллорана на горище пошукати декоративний набір інструментів для гасіння пожежі, той, що нині стоїть у вестибюлі біля каміна. Поки Дік порпався там, три лампочки під стелею згасли й він втратив вихід. Невідомо, скільки часу він вештавсяв там, спотикаючись, налітаючи на різні предмети, обдираючи щиколотки об коробки, усе ближче до паніки, і усе сильніше ставало відчуття, начебто в темряві щось до нього підкрадається. Величезна страшна істота, що повільно просочилася під двері. І коли він буквально спіткнувся об кришку люка, то спустився так швидко, як тільки міг, покинувши пастку відкритою. Забруднений, перемазаний сажею, скуйовджений, як і раніше змучений поганим передчуттям. Потім Уллман особисто спустився в кухню повідомити, що Дік залишив горищний люк навстіж і не вимкнув світло. Можливо, Геллоран думає, що постояльцям захочеться піднятися туди погратися в шукачів скарбів? Він вважає, що електрика безкоштовна?
І Дік запідозрив — ні, майже переконався — що дехто з постояльців теж бачив або чув різні речі. За три роки, що він провів у готелі, президентський люкс винаймали дев’ятнадцять разів. Шестеро з поселенців залишили готель рано, дехто мав виразно нездоровий вигляд. Інші гості з тією ж раптовістю залишали інші номери. У сімдесят четвертому, якось увечері, коли почало сутеніти, на полі для гольфу невідомо чому забився в істериці, пронизливо вигукуючи, чоловік, який заробив у Кореї Бронзову й Срібну Зірки (тепер він засідав у правліннях трьох великих корпорацій і, як подейкували, особисто викинув з роботи відомого ведучого телевізійних новин). На пам’яті Геллорана й чимало дітей, які дружно відмовлялися ходити на дитячий майданчик. В одної малої трапилися судоми, коли вона гралася в цементних кільцях. Однак можна чи не можна пояснити це нещадною піснею злісних сирен «Оверлука», Геллоран не знав: серед персоналу ходили чутки, що дитина, єдина дочка красеня-кіноактора, хвора на епілепсію, сидить на ліках і в той день просто забула їх випити.
Тому, упершись поглядом у труп місіс Мессі, він злякався, але не до кінця. Це виявилося повною несподіванкою. Жах охопив його, коли вона розплющила очі, виявивши порожні срібні зіниці, і посміхнулася. Жах охопив його, коли (вона почала вилазити й илукатц його!)
Серце шалено калатало, Дік кулею вилетів звідти, але навіть за закритими й замкненими дверима не відчув себе в безпеці. Чесно кажучи, застібаючи зараз блискавку на дорожній сумці, він зізнався собі, що відтоді ніде в «Оверлуку» більше не почував себе в безпеці.
А тепер хлопчина — кличе, кричить: допоможи!
Він глянув на годинник. Пів на шосту вечора. Геллоран пішов до дверей, згадав, що в Колорадо (особливо в горах) зараз сувора зима, і повернувся до шафи. З поліуретанового чохла Дік витяг довге оторочене овчиною пальто й перекинув через руку. Іншого зимового одягу в нього не було. Вимкнувши світло, він озирнувся. Нічого не забув? Так. Ще одне. Витягнувши із нагрудної кишені заповіт, він засунув його за край дзеркала на туалетному столику. Якщо пощастить, він повернеться й сам вийме його звідти. Так, якщо пощастить.
Геллоран вийшов із квартири, замкнув двері, тицьнув ключ під очеретяний килимок і сходами ґанку побіг до «ка-диллака» з відкинутим верхом.
На півдорозі до «Маямі Інтернешнл», на пристойній відстані від комутатора, котрий, як відомо, прослуховував Квімс зі своїми підбріхувачами, Геллоран зупинився біля торгового центру «Лондромет» і зателефонував до «Об’єднаних авіаліній». Літаки на Денвер?
Був один літак, що мав вилетіти о 6:36. Джентльмен встигне?
Геллоран подивився на годинника. Було 6:02.1 сказав, що встигне. Як щодо вільних місць на цей рейс?
Хвилиночку, я перевірю.