Сяйво

— Джена прислала. Приїжджаю оце я щойно, а звісточка в поштовій скриньці чекає.

— Господи. Господи Ісусе, — сказав Квімс. На його обличчі з’явився особливий застиглий вираз співчуття, знайомий Геллорану. Приблизно так висловлюють співчуття білі, що вважають себе гарними стосовно кольорових, якщо мова йде про чорного — або про його міфічного чорного синка.

— Угу, гаразд, їдьте, — дозволив Квімс. — Думаю, на три дні Бедекер зуміє вас замінити. Може допомогти посудо-мийник.

Геллоран кивнув, змусивши обличчя витягнутися ще трохи, але подумавши про те, що посудомийник допомагає Бедекеру, про себе не міг не посміхнутися. Навіть у кращі дні Геллоран сумнівався, чи вдасться посудомийнику з першого разу потрапити струменем у пісуар.

— Хочу повернути платню за цей тиждень, — сказав Геллоран. — Усю. Знаю, у яке становище ви через мене потрапите, містер Квімсе, сер.

Обличчя Квімса стало ще більш напруженим — це мало такий вигляд, ніби він подавився кісткою.

— Про це поговоримо пізніше. Ідіть, збирайтеся. Я поговорю з Бедекером. Хочете, забронюю вам місце в літаку?

— Ні, сер. Я сам.

— Добре. — Квімс піднявся, нахилився вперед, але вдихнувши шар диму, що піднімався від його «Кенту», сильно закашлявся, його худе бліде обличчя почервоніло. Геллоран щосили намагався зберігати похмурий вигляд. — Сподіваюся, все влаштується, Діку. Як буде щось відомо, зателефонуйте.

— Добре.

Вони обмінялися рукостисканням через стіл.

Геллоран змусив себе спуститися на перший поверх, пройти в приміщення для прислуги і тільки там вибухнув басовитим реготом, трясучи головою. Він ще посміхався, промокаючи хусткою сльози, що виступили на очах, і отут запахло апельсинами. Густий аромат прогнав бажання сміятися, а слідом у голову Геллорана вдарив грім, та так, що Дік невірними п’яними кроками відступив до рожевої оштукатуреної стіни.

(ШБУДЬ ЛАСКА, ДІКУ, ПРИЇДЬ БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ ПРИЇДЬ СКОРІШЕ!!!)

Через якийсь час, трохи отямившись, Геллоран відчув, що нарешті в силах піднятися по зовнішнім сходам до себе в кімнату. Ключ зберігався під плетеним очеретяним килимком для ніг. Коли він нагнувся за ним, із внутрішньої кишені щось вивалилося й упало на майданчик третього поверху із сумним «стук». У думках Дік настільки переймався голосом, що ущент байдуже поглянув на синій конверт, не розуміючи, у чому річ.

Потім Геллоран перевернув конверт. Просто в нього вп’ялися чорні, схожі на павуків, літери: ЗАПОВІТ.

(Господи, невже так воно й буває?)

Він не знав. Можливо. Весь тиждень думка про власний кінець крутилась у голові, як... ну, як (нумо, скажи) як попередження.

«Смерть?» За якусь мить перед ним у єдиному спалаху промайнуло все його життя. Не в історичному сенсі, не топографія зльотів і падінь, пережитих Діком, третім сином місіс Геллоран, а життя, яким воно було зараз. Перед тим як куля звела його до мученицької могили, Мартін Лютер Кінґ сказав їм, що досягнув вершини. Дік не міг претендувати на це. До вершини він не добрався, зате після багатьох років боротьби досягнув сонячного плато. У нього були гарні друзі. У нього був повний набір рекомендацій, які можуть знадобитися, щоб одержати роботу де завгодно. Якщо йому хотілося трахатися — що ж, знаходилася дружньо налаштована дівка, що не ламалася й не страждала дурнею з приводу «що все це значить». З тим, що він чорний, Дік змирився... зовсім змирився. Йому вже стукнуло шістдесят, і, слава Богу, він побачив світу.

І він зібрався покінчити з усім цим, покінчити З СОБОЮ через трьох білих, яких навіть не знає?

Але ж це неправда, чи не так?