— Де Денні?
— Он там, далі. — Вона показала, і Геллоран побачив на краю пристані маленьку фігурку. Денні був у закасаних до колін джинсах і сорочці в червону смужку. Трохи оддалік на спокійній воді погойдувався поплавець. Час від часу Денні висмикував його, оглядав гачок і грузило й закидав назад.
— Засмагнув, — сказав Геллоран.
— Так. Добряче засмагнув. — Вона ніжно глянула на хлопчика.
Дік дістав сигарету, розім’яв і прикурив. Дим клубами ліниво поплив угору в сонячне пообіднє небо.
— Як щодо цих його снів?
— Краще, — одізвалася Венді. — За цей тиждень тільки раз. Раніше бувало щоночі, іноді по два-три рази. Вибухи. Огорожа з живоплоту. А найчастіше... ну, ви знаєте.
— Ага. Венді, з ним усе буде о’кей.
Вона глянула на Діка.
— Справді? Хотіла б я знати.
Геллоран кивнув.
— Ви обоє... ви обоє вертаєтеся. Може, не такі, як раніше, але живі. Ви вже не ті, що були, обоє. Але це не конче погано.
Вони трохи помовчали. Венді легенько погойдувалася в кріслі-гойдалці, Геллоран курив, поклавши ноги на поручні ґанку. Налетів легкий вітерець, пробіг затишною доріжкою через сосни і ледь скуйовдив Венді волосся. Вона коротко постриглася.
— Я вирішила прийняти пропозицію Ела... містера Шоклі, — повідомила вона.
Геллоран кивнув.
— Робота начебто непогана. Така, що може вам стати цікавою. Коли приступаєте?
— Одразу після Дня праці. Коли ми з Денні виїдемо звідси, то відправимося просто в Меріленд пошукати житло. Знаєте, насправді мене переконала брошурка «Чембер оф Коммерс». Начебто місце придатне для того, щоб дитина там росла. І хотілося б почати працювати до того, як ми задуже вліземо в страховку Джека. Ще залишилося більше сорока тисяч. Якщо правильно вкласти ці гроші, вистачить, щоб послати Денні в коледж, і ще залишиться на якийсь час, поки він не стане на ноги.
Геллоран кивнув.
— Ваша мама?
Вона глянула на нього й блідо посміхнулася.