— Гадаю, Меріленд доволі далеко.
— Не забудете старих друзів, га?
— Денні не дозволить. Ідіть до нього, він чекав увесь день.
— Та і я теж. — Він підвівся, обтрушуючи білі штани кухаря. — Усе у вас буде о’кей. В обох, — повторив він. — Невже не відчуваєте?
Венді підняла очі на Діка, і цього разу посмішка вийшла більш теплою.
— Так, — сказала вона. Взяла його руку й поцілувала. — Іноді мені здається, що так.
— Креветки по-креольськи, — нагадав він, ідучи до сходів. — Не забудьте.
— Не забуду.
Він зійшов униз, пройшов по посиланій гравієм доріжці, що вела до пристані, а потім — по старих дошках на край, де, опустивши ноги в прозору воду, сидів Денні. Далі було озеро, що відображало сосни по берегах. Місцевість тут була гориста, але від старості гори округлились, змаліли від часу. Геллорану вони припали до душі.
— Багато спіймав? — запитав Геллоран, всідаючись поруч із хлопчиком. Він зняв черевик, тоді другий. І, зітхнувши, опустив у прохолодну воду розпашілі ступні.
— Ні. Але зовсім недавно кпюволо.
— Завтра зранку візьмемо човен. Коли, хлопчику мій, тобі хочеться спіймати їстівну рибу, треба вибиратися на середину. Там, далі, велика риба.
— Дуже велика?
Геллоран знизав плечима.
— Ну... акули, мерліни, кити і таке інше.
— Тут немає ніяких китів!
— Ні, синіх, звичайно, нема. Тутешні більше вісімдесяти футів не бувають. Рожеві кити.
— А як же вони можуть потрапити сюди з океану?
Геллоран поклав долоню на світле рудувате волосся хлопчика й скуйовдив його.
— Пливуть пррти течії, хлопче. Ось як.