— Правда?
— Правда.
Вони трохи помовчали, дивлячись на спокійне озеро, а Геллоран думав. Коли він знову подивився на Денні, то побачив, що в очах у малого стоять сльози. Обнявши його, запитав:
— Що таке?
— Нічого, — прошептав Денні.
— Сумуєш за татом, так?
Денні кивнув.
— Ти завжди розумієш.
• 3 куточка правого ока вислизнула сльозинка, вона повільно покотилася вниз по щоці.
— У нас із тобою секретів бути не може, — погодився Геллоран. — Он воно як.
Не зводячи очей з вудки, Денні мовив:
— Іноді хочеться, щоб усе трапилося зі мною. Це я винен. У всьому винен я.
Геллоран сказав:
— Тобі не хочеться говорити про це, коли мама поруч, так?
— Так. Вона хоче забути, що це взагалі сталося. Я теж, але...
— Але не можеш.
— Так.
— Тобі треба поплакати?
Хлопчик спробував відповісти, але слова потонули в схлипах. Він припав головою до плеча Геллорана й заплакав; сльози градом котилися по обличчю. Геллоран мовчки обіймав його. Він знав, хлопчикові ще не раз потрібно буде виплакатися, і Денні пощастило — він поки що такий малий, що йому це вдається. Ті ж сльози, що лікують, ще й обпалюють і картають.
Коли хлопчик трохи заспокоївся, Геллоран сказав: