Сяйво

Зараз, коли він дивився вниз, на гніздо, йому здавалося, що воно може слугувати символом усього, через що він пройшов, а ще — знаменням майбутніх кращих часів. Як інакше пояснити все, що сталося з ним? Адже він, як і раніше, відчував: весь набір стовінґтонських неприємностей доводилося розглядати з тієї точки зору, що Джек Торренс — сторона пасивна. Із-поміж викладачів Стовінґтона Джек знав багатьох (тільки у відділі англійської мови — двох), які полюбляли випити. Зек Танні мав звичку в суботу вранці купувати ціле барило пива й весь вечір цмулити це пиво на задньому дворі, а в неділю, чорт забирай, дивився футбольні матчі або старі фільми й допивав до дна. Однак весь тиждень Зек був тверезий як скло — хіба деколи випивав слабенький коктейль за ленчем.

Вони з Елом Шоклі були алкоголіками. Вони шукали одне одного, як два ізгої, усе ще спраглі спілкування, щоб утопитися на пару, а не поодинці. Тільки море було не солоним, а винним, ото й усе. Спостерігаючи, як оси внизу займаються справами, до яких їх підштовхує інстинкт, поки зима ще не напосіла й не знищила всіх, крім матки, що впала в сплячку, Джек пішов ще далі. Він — досі алкоголік, і буде ним завжди. Може, він став алкоголіком у той момент, коли на інститутській вечірці, на другому курсі, вперше спробував спиртне. Це не мало жодного стосунку до сили волі, до питання, чи морально пити, до слабкості або сили його власного характеру. Десь усередині було зламане реле чи вимикач, що не спрацьовував, так що волею-неволею Джек рухнув униз — спершу повільно, потім, коли на нього почав тиснути Стовінґтон, усе швидше. Довгий слизький спуск, а внизу виявився нічийний велосипед і син зі зламаною рукою. Джек Торренс — пасивний об’єкт. З його норовом було те ж саме. Усе життя Джек безуспішно намагався стримувати його. Він пам’ятає, як сусідка, коли йому було сім, надавала йому по попі за те, що він грався з сірниками. Утікши від неї, він запустив каменем у машину, що проїжджала мимо. Це побачив його батько й, ошалілий, налетів на маленького Джекі й натовк йому попу так, що вона аж почервоніла... а потім підбив око. Але, коли батько, бурмочучи щось собі під ніс, пішов у дім подивитися, що там по телевізору, Джек, який наткнувся на бездомного собаку, копнув його в канаву. Дві дюжини бійок у початковій школі, у середній — ще більше, так що двічі Джека відстороняли від занять і безліч разів залишали після уроків, незважаючи на гарні оцінки. Запобіжником, певною мірою, був футбол, хоча Джек чудово розумів, що мало не щохвилини кожної гри буквально звіріє, сприймаючи як особисту образу кожен блок і перехоплення м’яча суперником. Грав він добре; і в молодших, і в старших класах був «Найкращим у спортивній асоціації» — але чудово знав, що завдячувати в цьому (або винити в цьому) має своєму кепському характеру. Футбол не приносив йому радості. Кожна гра народжувала недобрі почуття.

І все ж, незважаючи на все це, Джек не відчував себе мерзотником. Він не почував себе поганим. Себе він завжди сприймав як Джека Торренса, справді класного хлопця, якому варто навчитися тримати в шорах свій норов до того, як одного чудового дня станеться лихо. І так само слід було навчитися приборкувати своє пияцтво. Але він, безперечно, був не лише фізіологічним, але й емоційним алкоголіком, і між першим і другим існував взаємозв’язок, але в таких глибинах його істоти, куди й заглядати не захочеш. Чи були глибинні причини взаємозалежні чи ні, мали вони соціологічне, психологічне чи фізіологічне походження, Джека не переймало. Справу доводилося мати з результатами: із прочуханами від батька; з відстороненням від занять і спробами пояснити, як порвав у бійці на дитячому майданчику шкільну форму; а пізніше — з похміллям, з повільним розчиненням клею, який скріплює його шлюб; з єдиним велосипедним колесом, погнуті спиці якого стриміли в небо; зі зламаною рукою Денні. І звичайно, із Джорджем Гетфілдом.

Джек почував, що даремно він сунув руку у Велике Осине Гніздо Життя. Образ був огидний. Але як метафора реальності здавався корисним. У розпалі літа рука Джека сунулася під якісь згнилі планки — і кисть цієї руки, та й усю її тепер, палив священний, праведний вогонь, що руйнує свідомі думки, робить застарілою концепцію цивілізованої поведінки. Чи можна очікувати від вас, що ви будете чинити як мисляча людська істота, якщо вашу руку простромлюють розжарені гострі голки? Чи можна очікувати, що ви будете жити в любові й злагоді зі своїми рідними й близькими, якщо ситуація (ситуація, яку Джек уважав настільки безневинною) така, що з діри піднімається коричнева розлютована хмара й стрілою летить просто на вас? Чи можна вважати вас відповідальним за свої вчинки, якщо ви стрімголов біжете по похилому даху за сімдесят футів над землею, не знаючи куди, забувши, що ноги, спотикаючись у паніці, можуть не втримати і ви незграбно впадете на водостічний жолоб і далі, вниз, де на бетоні чекає смерть? Джек думав, що не можна. Коли здуру сунеш руку в осине гніздо, то не укладаєш із дияволом угоду про те, щоб забути про своє цивілізоване «я» з його пастками — любов’ю, повагою, честю. Це просто трапляється з вами. Пасивно, не кажучи й слова, ви перестаєте бути розумною істотою і перетворюєтеся на істоту, керовану нервовими закінченнями; з людини із вищою освітою за п’ять секунд ви перетворюєтеся на виючу мавпу.

Він подумав про Джорджа Гетфілда.

Високий, з кошлатим світлим волоссям, Джордж був майже виклично красивим юнаком. У тісних джинсах і стовінґ-тонській куртці з недбало закасаними по лікоть рукавами, що оголювали засмаглі руки, той нагадував Джекові молодого Роберта Редфорда, і він сумнівався, що подобатися для Джорджа — проблема. Не більша, ніж десятьма роками раніше для того чортеняти-футболіста, Джека Торренса. Він міг, не покрививши душею, сказати, що не відчуває до Джорджа ревнощів і не заздрить його красі; фактично, Джек майже несвідомо почав розглядати Джорджа як фізичне втілення героя своєї п’єси, Ґері Бенсона — чудовий контраст із похмурим, згорбленим, старіючим Денкером, що поступово так зненавидів Ґері. Але сам Джек Торренс ніколи не мав таких почуттів до Джорджа. Якби все було так, він би зрозумів це. У цьс*му він був цілком упевнений.

На його уроках у Стовінґтоні Джордж пас задніх. До академічної успішності футбольної й бейсбольної зірки більших вимог не висували, і той задовольнявся «С» й час від часу «В» з історії чи ботаніки. Затятий суперник на полі, до навчання Джордж був байдужий — такі в класі розважаються. На цьому типові людей Джек знався більше з власного навчання в середній школі й коледжі, ніж зі свого куцого викладацького досвіду. Джордж Гетфілд прикидався. Він умів бути в класі спокійним і невимогливим, але, якщо застосувати правильний набір стимулів до змагання (однаково що прикласти електроди до скронь чудовиська Франкенштейна, кисло подумав Джек), Джордж міг перетворитися на нищівну силу.

У січні Джордж разом із двома дюжинами інших учнів проходив відбір у дискусійну команду. Із Джеком він був цілком відвертий. Його батько — юрист акціонерного товариства — хотів, щоб син пішов по його стопах. Джордж, не маючи палкого бажання зайнятися чимось іншим, не заперечував. Оцінки в нього були не найкращі, але це, зрештою, лише середня школа, часу залишалося ще чимало. Якби «може» раптом перетворилося на «повинен», батькові Джорджа було на кого натиснути. Власні атлетичні таланти Джорджа відкрили б й інші двері. Але Браян Гетфілд вважав, що його син повинен увійти в дискусійну команду. Непогана практика, до того ж на щось подібне завжди звертають увагу екзаменаційні комісії в юридичних коледжах. Тому Джордж зайнявся дебатами, а наприкінці березня Джек вигнав його з команди.

Накінець зими внутрішньокомандні диспути запалили спортивну душу Джорджа Гетфілда. Він став нещадним і рішучим сперечальником, люто готуючи свої «за» або «проти». Неважливо, яким був предмет суперечки — легалізація марихуани, відновлення страти чи дотації на дефіцит пального. Джордж набив руку, але був такий агресивний, що йому стало однаково, що саме обстоювати, — риса, як знав Джек, напрочуд рідкісна й цінна навіть для сперечальників високого рівня. Душа справжнього сперечальника не надто відрізняється від душі політичного авантюриста — обидві спраглі вирішального шансу. Поки що все йшло добре.

Але Джордж Гетфілд затинався.

Цей недолік був непомітний у класній кімнаті, де Джордж завжди бував спокійний і зібраний (незалежно від того, виконав він домашнє завдання чи ні), і тим паче не впадав в око на футбольному полі Стовінґтона, де балакучість не є доблестю й де іноді за це можна вилетіти із гри.

Джордж починав затинатися, коли добряче запалювався на диспуті. Що дужче він гарячкував, то гірше виходило. Варто йому було відчути, що аргументи опонента слабкі й одноманітні, як між його мовними центрами й ротом виникало щось на кшталт інтелектуального правця, так що він сильно пригальмовував, а час збігав. Боляче було дивитися на це.

— От-т-тож, я г-г-ад-даю, н-нам в-в-варто з-зам-мис-литися н-над т-тим, що ф-ф-факти, які п-подав м-містер Д-д-дорскі, втрач-чають свою ак-к-ктуальність ч-через те...

Дзвенів дзвінок, і Джордж збентежено обертався, люто зиркаючи на Джека, що сидів поруч із таймером. У такі моменти Джордж червонів, а його рука судорожно стискала папери.

Після того як Джек вигнав багатьох виразно бездарних учнів, він ще довго тримав Джорджа. Згадалося, як одного разу, надвечір, приблизно за тиждень до того, як Джек неохоче опустив сокиру, Джордж затримався після того, як інші розбіглися, і сердито обвинуватив Джека:

— В-ви перевели таймер уперед.

Джек підняв очі від паперів, які прибирав у портфель.

— Джордже, про що ти?

— Ви не д-дали мені мої п’ять хвилин цілком. Ви перевели його вперед. Я д-дивився на годинника.

— Таймер і годинники можуть іти трохи по-різному, Джордже. Цієї клятої штуковини я й пальцем не торкався. Слово скаута.