Сяйво

Що таке він міг розуміти про Джорджа Гетфілда, щоб зненавидіти його? Що перед Джорджем лежить усе майбутнє? Що він трохи схожий на Роберта Редфорда й усі дівчиська припиняють базікання, коли в басейні він робить подвійне сальто з трампліна? Що він грає у футбол і бейсбол із природною, незавченою грацією?

Смішно. Нісенітниця. Джек ні в чому не заздрив Джор-джеві Гетфілду. По правді кажучи, злощасне затинання значно дужче засмучувала Джека, ніж самого Джорджа — адже той справді міг би стати чудовим сперечальником. А якби Джек і перевів таймер уперед — чого він, зрозуміло, не робив, — те лише з однієї причини: і йому, й іншим членам команди робилося ніяково від зусиль Джорджа. Вони страждали від цього так само, як страждаєш, коли промовець на вечірніх заняттях забуває щось зі свого тексту. Якби він і перевів таймер уперед, то просто, щоб... щоб вирятувати Джорджа з такої незручної ситуації.

Але він не переводив таймер. У цьому він був цілком упевнений.

6 “Сяйво" ^

За тиждень він виключив Джорджа з команди й цього разу тримав себе в руках. Усі крики й погрози виходили від Джорджа. Ще за тиждень під час практичного заняття він вийшов на стоянку, щоб забрати з багажника «фольксваґе-на» залишену там стопку довідників, і виявив, що Джордж стоїть на одному коліні — довге світле волосся звисало на обличчя, а в руці у нього мисливський ніж. Джордж різав праву передню шину «фольксваґена». Задні шини були вже порізані, й «жук» осів на них, як маленький втомлений пес.

В очах Джека все стало червоним, і про сутичку він пам’ятає дуже мало. Пам’ятає хрипке гарчання, начебто своє:

— Гаразд, Джордже. Якщо тобі так хочеться, ходи-но сюди, отримай своє!

Він пам’ятає, як Джордж підняв здивовані, повні страху очі. Він сказав: «Містере Торренсе...», немов збирався пояснити, що це просто непорозуміння. Коли він прийшов сюди, шини були вже спущені, а сам він просто зчищав бруд із передніх протекторів кінчиком ножа, який зовсім випадково виявився у нього в руках...

І тут, стиснувши кулаки, у розмову вступив Джек; здається, він посміхався. Він не був упевнений у цьому.

Джордж стиснув ніж зі словами: «Краще не підходь!» Це було останнім, що запам’ятав Джек.

Наступний його спогад — міс Стронґ, учителька французької, тримає його за руки й зі слізьми кричить:

— Перестаньте, Джеку! Перестаньте! Ви його вб’єте!

Кліпаючи, він тупо оглянувся. Мисливський ніж поблискував на асфальті за чотири ярди від них. «Фольксваґен»

Джека, його бідолашний старенький «жук», ветеран безлічі диких п’яних опівнічних поїздок, сидів на трьох спущених шинах. На правому крилі Джек побачив вм’ятину, а в середині вм’ятини дещо ще, і була ця пляма чи то червоної фарби, чи крові. На мить він розгубився, думки повернулися

(Господи, Еле, ми все-таки його переїхали)

до тієї, іншої ночі. Потім він перевів погляд на Джорджа; на Джорджа, який, здивовано кліпаючи очима, лежав на асфальті. Дискусійна група Джека вибігла надвір, вони скуп-чилися біля дверей, вирячившись на Джорджа. З ранки на голові по обличчі текла кров, ранка здавалася невеликою, але кров текла ще й з вуха — імовірно, це означало струс мозку. Коли Джордж спробував підвестися, Джек, вирвавшись від міс Стронґ, рушив до нього. Той затрусився від страху.

Джек поклав руки Джорджеві на груди й уклав його назад.

— Лежи, не рухайся! — сказав він. — Не намагайся підвестися.

Він повернувся до міс Стронґ, яка не зводила з них нажаханих очей.

— Будь ласка, міс Стронґ, сходіть по шкільного лікаря, — сказав він їй.