Денні стояв до них спиною. Він розглядав щось на столику біля стільця Джека, але що — Венді не бачила.
— Та він і їсти став гірше. Він же був справжнім ненажерою. Пахм’ятаєш, торік?
— Вони витягаються й худнуть, — похмуро відповів Джек. — Це я вичитав, здається, у Спока. Ото стукне йому сім, і почне наминати за обидві щоки. — На верхній сходинці вони зупинилися.
— А ще він жахливо багато сил витрачає на читання, — сказала Венді. — Я знаю, він хоче навчитися, порадувати нас... тебе, — неохоче додала вона.
— Себе самого найперше, — сказав Джек, — я зовсім не підштовхую його. Загалом, мені не хотілося б, щоб він так напружувався.
— По-твоєму, даремно я домовилася щодо медогляду для нього? У Сайдвіндері є терапевт, судячи з того, що розповіла контролер у супермаркеті, молодий...
— Трошки нервуєш через те, що незабаром піде сніг, правда?
Вона знизала плечима.
— Напевно. Якщо ти вважаєш, що я зробила дурницю...
— Ні. Справді, можеш записати нас усіх. Переконаємося, що здоров’я в нас бичаче, і будемо спокійно спати по ночах.
— Сьогодні запишу, — сказала вона.
— Мамо, мамо, поглянь!
Денні біг до неї, тримаючи в руках щось велике й сіре; на мить — сміховинне й страшне, Венді здалося, що це мозок. Побачивши, що це таке насправді, вона інстинктивно відскочила. Джек обійняв її однією рукою.
— Усе гаразд. Ті мешканці, що не полетіли, витрушені. Я скористався димовою шашкою.
Вона дивилася на осине гніздо, яке тримав син, але не торкалася до нього.
— Ти впевнений, що це не страшно?
— Абсолютно. Коли я був маленьким, у мене в кімнаті було гніздо. Батько подарував. Денні, хочеш, повісимо його у твоїй кімнаті?
— Ага! Зараз-таки!
Він розвернувся й стрілою влетів у двостулкові двері. З головних сходів донісся приглушений швидкий тупіт.
— Отже, оси нагорі були, — сказала вона. — Тебе покусали?