— Розумію, що довго, але, може, ти спробуєш?
— Добре...
Денні знову задивився на дорогу. Він трохи пригнувся, начебто зібрався встати, але підповзав яскраво-червоний жук, і це було значно цікавішою новиною. Він знову розслабився. Венді задумалася, наскільки переїзд у Колорадо відобразився на Денні. Він нічого не говорив, але вона тривожилася, завважуючи, скільки часу він проводить наодинці. У Вермонті діти — ровесники Денні були в трьох викладачів, колег Джека, і там був дитячий садок, але тут не було нікого, з ким Денні міг би грати. Більшу частину квартир займали студенти університету, одружені пари тут, на Арапаго-стріт, майже не селилися, і ще менше ті, у кого є діти. Вона налічила близько дюжини студентів або старших школярів, троє грудних дітей — і все.
— Мамо, чому тато втратив роботу?
Венді засмикалася в пошуках відповіді. Вони із Джеком уже обговорювали, як вийти із ситуації, якщо Денні запитає про це, і діапазон відповідей коливався від ухильних пояснень до відвертої, позбавленої будь-якого глянцю, правди. Але Денні не запитував. Запитав лише тепер, коли Венді почувала себе подавленою і найменше готовою відповідати. Однак Денні не зводив очей, можливо, читаючи на її обличчі зніяковілість і роблячи з цього свої висновки. Вона подумала, що спонукання й дії дорослих мають здаватися дітям такими ж поважними й страшними, якими здаються небезпечні звірі під покровом темного лісу. Дітей смикають туди-сюди, як маріонеток, а навіщо й чому — вони уявляють собі лише приблизно. Ця думка знову довела її до стану, небезпечно близького до сліз, і, намагаючись прогнати їх, вона нагнулася, підняла зламаний планер і заходилася вертіти його в руках.
— Денні, пам’ятаєш, тато тренував дискусійну команду?
— Аякже, — сказав він. — Суперечка для потіхи, так?
— Правильно. — Вона все вертіла в руках планер, розглядаючи назву «Швидколіт» і блакитні зірочки наклейок на крилах, і спохопилася, що розповідає синові правду.
— Там був хлопчик, якого звали Джордж Гетфілд, татові довелося вигнати його з команди. Тобто у Джорджа виходило гірше, ніж у деяких інших хлопців. Джордж сказав, що тато вигнав його тому, що незлюбив, а не тому, що він сам не впорався. Потім Джордж учинив підлість. Гадаю, ти знаєш про це.
— Це він зробив дірки в шинах нашої машинки?
— Так, він. Після уроків, а тато піймав його за цим. — Тут вона знову зам’ялася, але тепер подітися було нікуди, вибір звузився: або сказати правду, або збрехати.
— Тато... іноді він чинить так, що потім шкодує про це. Буває, він не думає, як слід було б учинити. Не надто часто, але іноді таке трапляється.
— Він зробив Джорджеві Гетфілду боляче, як мені, коли я розсипав усі його папери, так?
Іноді...
(Денні з рукою в гіпсі...)
...він чинить так, що потім шкодує про це.
Венді швидко закліпала, заганяючи сльози назад.
— Майже так, милий. Тато вдарив Джорджа, щоб той перестав різати шини, а Джордж стукнувся головою. Тоді ті, хто відповідає за школу, сказали, що Джордж більше не може ходити до неї, а тато — працювати в цій школі. — Вона замовкла, з побоюванням чекаючи на потік питань.
— А, — сказав Денні й знову задивився на дорогу. Тема була закрита. Якби й для Венді було так само просто закрити цю тему. Вона підвелася.
— Піду наверх, вип'ю чаю, доко. Хочеш печива і склянку молока?