Не стрималися.
(Денні, з тобою все гаразд?)
Топка займала всю кімнату, вона була значно більшою і старішою, ніж волів би Джек.
— Пальник працює безперебійно, — повідомив Ватсон. — Там, усередині, датчик заміру температури. Якщо вона падає нижче певного рівня, система вмикає дзвінок у вас у квартирі. Котел за стіною, з того боку. Ходімо, покажу. — Він зачинив ґрати й, обійшовши масивну залізну топку, провів Джека до інших дверей. Залізо було розпечене, від цього не хотілося рухатись, і Джек чомусь подумав про велику сонну кішку. Ватсон дзенькав ключами й насвистував.
Не стрималися...
(Коли він повернувся до себе в кабінет і побачив, як Денні стоїть там лише в трусиках і посміхається, на Джека повільно наплила червона хмара люті. Зсередини, з його точки зору, все уявлялося тривалим, але не зайняло, мабуть, і хвилини. Так видаються довгими деякі сни — погані сни. Здавалося, поки Джека не було, Денні порозкривав усі дверцята, усе, що лише було в кабінеті. Понишпорив у стінній шафі, на полицях, на обертальному стелажі для книг. Геть усі шухляди столу були повністю висунуті. Його рукопис, трьохактна п’єса, яку він повільно переробляв з написаного сім років тому, ще в студентські роки, оповідання, була розкидана по всій підлозі. Коли Венді покликала його до телефону, він виправляв другий акт, попиваючи пиво, і Денні вилив на сторінку всю банку. Певно, щоб подивитись, як воно піниться. Піниться, піниться — це слово все звучало й звучало у Джека в голові, як єдина струна в розстроєному піаніно, замикаючи електричне коло його люті. Він повільно підійшов до свого трирічного сина, що дивився на нього знизу вгору із задоволеною посмішкою, тішачись із того, яку вдалу роботу він щойно закінчив у татовому кабінеті; Денні почав було щось говорити, але тут Джек схопив його за руку, зігнувши її, щоб той випустив із пальців ластик для друкарської машинки й автоматичний олівець. Денні ледь скрикнув... ні... кажи правду... він пронизливо закричав. Як же важко згадувати цей єдиний глухий звук струни Спайка Джонса в тумані гніву. Десь Венді запитувала, що сталося. Її слабкий голос тонув ув імлі, що заволокла його зсередини. Це стосувалося лише них двох. Він ривком розвернув Денні, щоб надавати йому по попі, його пальці — великі пальці дорослої людини — упилися в тендітну плоть маленької ручки, замикаючись навколо неї в стиснутий кулак, а тріск кісточки, що зламалася, був неголосним, неголосним, та ні, він був дуже голосним, ОГЛУШЛИВИМ, але не голосним. Саме таким, щоб стрілою простромити червоний туман, — але замість того, щоб впустити сонячне світло, цей звук впустив темні хмари сорому й каяття, жах, болісні судоми духу. Чистий звук, по один бік якого минуле, а по інший — усе майбутнє; такий звук буває, коли ламаєш об коліно тріску або лопається грифель олівця. По інший бік — мить цілковитої тиші, може, з поваги до майбутнього, що почалося, того життя, що зосталося йому. На очах Джека обличчя Денні втрачало барви, ставало схожим на сир, очі хлопчика, завжди великі, зробилися ще більше й потьмяніли. Він упевнився, що зараз хлопчик знепритомніє і впаде в розлите по паперах пиво: його власний голос, слабкий і п’яний, ковтав слова, намагаючись повернути все назад, як-небудь оминути не вельми голосний звук тріснутої кісточки, знайти дорогу в минуле — чи є в цьому домі статус-кво? — голос вимовляв: Денні, з тобою все гаразд? У відповідь пронизливий крик Денні, потім зойк Венді, коли вона івійшла до них і побачила, під яким дивним кутом зігнута в лікті ручка Денні: у тому світі, де живуть нормальні родини, руки під такими кутами звисати не повинні. Крик Венді, коли вона схопила сина в обійми, безглузде белькотання: О Господи, Денні, о Господи, Господи, Боже мій, твоя ручка; а Джек так і стояв там, приголомшений, очманілий, намагаючись зрозуміти, як же це могло статися. Так він і стояв, а зустрівшись очима з очима дружини, зрозумів, що Венді ненавидить його. Він не збагнув, що ця ненависть могла означати практично: тільки пізніше до нього дійшло, що
Венді могла піти від нього, піти в мотель, а вранці викликати юриста, який займається розлученнями, або зателефонувати в поліцію. Він почував себе жахливо. Як перед наближенням смерті. Потім вона кинулася до телефону й набрала номер лікарні; хлопчик, плачучи, висів на згині її руки, але Джек за нею не пішов — він просто стояв посеред розгромленого кабінету, чуючи запах пива і думаючи...)
Ви не стрималися.
Він із силою провів рукою по губах і пішов слідом за Ватсоном у котельню. Там було сиро, але лоб, ноги й живіт Джека вкрилися противним липким потом не від вогкості. Через спогади — від тої ночі, здавалося йому, минули не два роки, а дві години. Жодного розриву в часі не було. Повернулися сором і відраза, повернулося відчуття, що він нікчемна людина — а від цього йому завжди хотілося напитись, але бажання напитися схиляло до ще більш безпросвітного розпачу: чи зуміє він бодай годину — не тиждень, навіть не день, розумієте, лише годину — бути напоготові, щоб нестерпне бажання напитися не застало його зненацька, як зараз?
— Котел, — оголосив Ватсон. З бічної кишені він дістав червоно-синю хусточку, голосно висякався й знову сховав її, спершу швидко заглянувши всередину — раптом там виявиться що-небудь цікаве?
Котел — довга циліндрична ємність із металу з мідним покриттям, весь у заплатах — був установлений на чотирьох цементних блоках. Він осідав під вигинами труб теплотраси, що вели до високої, прикрашеної фестонами павутини стелі підвалу. Праворуч від Джека від топки, що була в сусідньому приміщенні, крізь стіну йшли дві труби обігріву.
— Ось він, манометр. — Ватсон поплескав по ньому. — Фунти4 на квадратний дюйм, «psi». Це, гадаю, ви знаєте. Зараз я нагнав до ста, але вночі в кімнатах холоднувато. Кілька клієнтів поскаржилися — що за фігня, мовляв. Психи вони — приїхали в гори у вересні. А до того ж наш котел — дідок. Заплат на ньому більше, ніж на штанях, які роздають благодійні комітети. — Знову з’явилася хусточка. Знову трубний звук. Швидкий погляд. Хусточка зникла.
— Протягло, чорт забирай, — пояснив говіркий Ватсон. — Щовересня застуджуюся. Як не пораюся тут коло цього мотлоху, то траву підкошую або граблями махаю на майданчику для року. Протягне — і все, застуда, як казала моя матуся. Хай земля їй буде пухом, вона вже шість років як померла. Рак зжер. Підчепиш рак — готуй заповіт.
Якщо утримуватимете тиск близько п’ятдесяти — ну, може, шістдесяти, — то й вистачить. Містер Уллман велить один день топити в західному крилі, наступний — у середині, а після того — у східному. Що не день, то все «гав-гав-гав», точнісінько як одна з тих мосьок, що дзявкне за ногу, а потім побіжить і обпісяє весь килимок. Якби мізки були чорним порошком, йому й носа було б не висякати. Іноді таке бачиш, що аж зло бере — неіма з чого стрельнути.
Погляньте сюди. Тягнеш за ці колечка — відкриваються й закриваються труби. Я все вам позначив. Із синіми бірка-ми — номери у східному крилі. Червоні бірки — серединка. Жовті — західне крило. Зберетеся протопити в західному крилі, не забудьте, що якраз воно погоду й ловить. Як задме, кімнати робляться холодними, точнісінько тобі фригідна баба, у якої все нутро льодом забите. У ті дні, коли топиш у західному крилі, можна нагнати тиск до вісімдесяти. Я б так і зробив.
— Термостати нагорі... — почав Джек.
Ватсон несамовито захитав головою, так, що волосся застрибало, мов пружини.
— Вони не приєднані. Так, показуха. Ці типи з Каліфорнії гадають, що коли в їхній траханій спальні пальму не виростиш, то це непорядок. Тепло піднімається звідси, знизу. Але за тиском дивитися все ж доводиться. Бачите, повзе?
Він постукав по основній шкалі. Поки Ватсон вів свій монолог, стрілка доповзла зі ста футів на квадратний дюйм до ста двох. Джек раптом відчув, що по спині швидко пробігли мурашки, й подумав: Гусак пройшовся по моїй могилі. Тут Ватсон крутонув колесо, скидаючи тиск. Почулося голосне шипіння, й стрілка повернулася на дев’яносто один. Ватсон закрутив вентиль до упору, й шипіння знехотя стихло.
— Повзе, — сказав Ватсон. — А сказати цьому жирному дятлові, Уллману, так він подістає конторські книги й цілих три години буде бідкатися, що аж до 1982 року новий котел йому не по кишені. Кажу вам, коли-небудь усе тут злетить у повітря, і одна в мене надія — що ракету поведе цей жирний вилупок. Господи, хотів би я бути таким же милосердним, як моя мати. Вона в кожному вміла знайти хороше. А я злющий, як змій, оперезаний лишаєм. Не може людина нічого вдіяти зі своєю натурою, хай йому грець.