Дівчина недбало зсипає з долоні усі палички-пензлики, мимохідь заправляє русяве пасмо під смішну картату беретку. Із якоюсь хижою цікавістю вдивляється в бетонну огорожу, яка відгороджує частину пустиря. Ніби прикидаючи, чи не можна її використати як сяку-таку заміну паперу. Потім озирається навсібіч, ніби у пошуках чогось не менш важливого. Нащось скидаю наплічника з натрудженого плеча, копирсаюся у ньому з відстороненою цікавістю. Бо в реальності перед вмістом моєї торби навіть чорні діри від заздрості білішають, а вже уві сні в них можна знайти щось і геть незвичне. Наприклад, кілька балончиків із фарбами. Коли це я встигла захопитися графіті? Відчуваю певне розчарування — ото важлива місія! Зараз їх запхаю до рук художниці й буде їм малюнок, що довше тримається. Й дитина перестане скиглити. А я, врешті, прокинуся, посунуся на кухню сьорбнути ледь теплої води із вистиглого чайника, знову засну і, врешті, побачу щось цікавіше.
Мала раптом звертає увагу на мене: таки дівчинка, не хлопчик. І доволі симпатична, чого й сумніватися було? Нетерпляче переступає з ноги на ногу. Зиркає із надією: я ж зараз підійду і віддам фарби художниці, так? А от старша зовсім не рада такій підмозі:
— Забирайся, дурепо! — ледь не сичить вона. — Лізеш не в свої справи! Обійдуся без допомоги… — останнє здається брехнею.
Мовчу. Бо бачу, що й вона не в захваті від малювання на снігу. Он, очі блищать при спогляданні балончиків і руки за спину заховала, аби не спокуситися, не вихопити у мене подарунок. І комаша мале її до мене не підпускає. Істеричка, чи що? Я ж не кусаюся. Потискаю плечима, пробурмотівши ледве розбірливо: «Дивися, аби тебе, таку всю самовпевнену, не вкусила!» Бо не сваритися ж із незнайомкою зі свого ж сну? Залишаю балончики просто на тротуарі й повертаю до найближчої підворітні. Може, старша дівчина вирішить, що то подачка й відмовиться, але мале не втримається, візьме, випхикає собі отой малюнок — лише її, гарний, і щоб надовго. Хай буде…
— От же ж! Та добре, — чую поза спиною. — То що тобі малювати, квітку?
— Ні, будинок! Отут-он, де місця більше!
— Який будинок? — чи дивується примсі малої, чи уточнює, чого та бажає — хатинку чи хмарочос?
— Ну, такий… справжній… де нас чекають!
Пауза. Старша стріпує головою. І рішуче проводить балончиком згори вниз, розприскує фарбу, залишаючи першу чітку вертикальну лінію… Стіна.
Прокидаюся від гидкого калатання будильника. Змушую замовкнути. У душі — намул від сновидіння.
— «Будинок… справжній, де нас чекають»…
Намагаюся вловити якусь важливу думку, але мені не щастить. Можливо, тому, що за вікном передсвітанкові зимові сутінки. А сутінки, навіть ранкові, — то не мій час, надто вони спотворюють все навколо. Та я про це вже казала…
Ледве відриваю голову від подушки. Ні-ні, спати не хочеться. Сон надто реальний, вартувало б полежати та поміркувати над ним. Але ж… Сьогодні у мене співбесіда. І мене, врешті, візьмуть на роботу. Бодай на якусь. Ким тільки не працювалося після школи? І барменом, і посильним, і кур’єром, і нянечкою в садочку, і прибиральницею в ресторані… Тетяся за це називає мене перекотиполем, тобто тільки-но змінюється «мікроклімат в порожній голові», а точніше задуває там вітер, як мене відразу здуває з роботи. Мої кишенькові запаси та гроші у білому конверті, який залишила мені Тетяся наче від брата Романа, тихенько тануть, мов білий холодний сніг під весняним сонцем. Отож — вибір у мене небагатий.
Душ, чисті зуби, гарячий чай, канапка з сиру та докторської ковбаси, силоміць запхана до рота. Апетиту зовсім немає. Голова видається геть порожньою чи то від пережитого вночі, чи від пережитого після зустрічі з Інною. І це — на ліпше. Бо дівчата з мудрим блиском в очах в роботодавця зазвичай викликають недовіру. А так — сидить перед тобою особа жіночої статі, лупає безглуздо очима і погоджується на ту мінімальну зарплатню, яку їй пропонують, а також погоджується і на умови, і передумови теж. Що візьмеш з сердешної?
Виходжу на вулицю… Бр-р-р… До дрібного снігу, що сипле з неба, додався ще й шпаркий вітер. Ото позамітає до вечора, якщо не розчищатимуть. Йду, застрягаю, де-не-де бовваніють постаті двірників з лопатами. Та їх набагато менше аніж нерозчищених тротуарів. Дороги також позасипало, машини самі прокладають собі колії. Єдина втіха — автівок на вулицях таки поменшало, виїжджають лишень ті, які дають собі раду з нерозчищеними дорогами. Дивина, здається, щось зламалося у налагодженій господарській системі цього міста, бо ще тиждень тому заздрила його мешканцям, типу мають вони класнючого мера, хоч і підтоптаний собі панок, давно за шістдесят перевалило, сама в новинах бачила, але господарний такий. Перехвалила. І в них все таке саме, як усюди… Чи, може, то зима цьогорічна защедра на сніг?
Біля триповерхової будівлі з білої цегли та величезними вікнами галасують діти — щиро тішаться зимовій порі. От кому життя завжди в кайф. Граються в сніжки, менші ліплять снігову бабу. Зараз шкільне подвір’я нагадує театр бойових дій. Зупиняюся, щоб повитріщатися. Схоже зійшлися дві бойові групи, очевидно паралельні класи вирішують між собою — хто сильніший, клас «а» чи клас «бе». Класи десь сьомі-восьмі, бо в цій метушні приймають участь і дівчата. Старшокласниці такого собі не дозволяють, бо вже надто дорослі для дитячих забав. Заздрю по-доброму. І сама б із задоволенням приєдналася до цього радісного гурту.
Лунає дзвінок — і метушня припиняється. При вході до школи виростає кремезна постать огрядної жіночки невизначеного віку, закутаної в товсту вовняну хустину з віником у руках. Вона вдавано сердито примушує збуджених школярів обтрушуватися від снігу, щоб не несли його до школи, бо в приміщенні той неодмінно стане водою, а ти потім прибирай… Але схоже, що крім молодшої школи, тих маленят, що ліпили снігову бабу, її ніхто не боїться. Малюки дуже довго та акуратно обтрушуються, а дехто зі старших навіть робить спроби увірватися в приміщення школи просто так. Але спритна жіночка, яку всі називають баба Свєта, вправно ловить шкідника за комір і відставляє вбік. Шибенику дозволяється ввійти до школи найпізніше, навіть після малюків, і при умові, що найменшої сніжинки на його одязі не буде знайдено. Схоже, ця картина всіх розважає, навіть порушника. Бо він обтрушується зі снігу доволі активно, роблячи час від часу спроби таки прорватися досередини. Коли двері за бабою Свєтою закриваються, на подвір’ї школи все стихає. До наступної перерви. Урок.
Минаю школу, переходжу дорогу. Подвір’я дитячого садочка. Двоє чоловіків у справжніх валянках з калошами, в однакових куфайках та ватних штанях, ватних рукавицях, з дерев’яними лопатами в руках розчищають дитячий майданчик. Час від часу перекидаються якимись тільки їм зрозумілими фразами. На перший погляд видаються зовсім однаковими. Придивляюся. Ні, це тільки на перший погляд схожі. Один — старший, інший на років десять молодший. Той, що старший, у смішній вовняній шапці, трохи схожій на жіночу, з підпухлим обличчям, доволі пізнавана припухлість, видно любитель зазирнути в чарчину. Молодший має акуратно підстрижені вусики і цигарку-недопалок в зубах. Цигарка догоріла, погасла, однак він її чомусь не випускає із зубів. Шапка-вушанка з незав’язаними вухами від нахиляння тіла раз-по-раз смішно підстрибує на голові, дивом не падаючи на сніг.
— Тутойво, після тугого може той, — говорить старший.
— Нє, не мо’. Підлого стерва робота. Мій шкєт обувку в школі посіяв. Льолька нових потребуває.
ebooksa