Розмовляють дві жіночки поважного віку.
— Ага-ага. Мій Вітьок якраз на чергуванні був. То «швидка» вже за п’ять хвилин примчала. Звичайно, це коли у мами моєї серце прихопило, то вони годину їхали. А тут — синок такого цабе! Посковзнувся на рівному місці, шо значить. Перепив і вийшов на свіже повітря. От і подихав…
— Ох, і зла ти, Миронівно! Це ж дитьо чиєсь. Ти ж свого Вітька жалуєш, нє?
— Ой, Васько, не нада! Не починай! Ще скажи, жи його спецом прибили.
— А шо? Невже віриш — випадково? Там також не розчищають дороги, як ото у нас, тіко піском посипають?
— Та шо ти, Васько? Який сніг! Синок каже, що плитку там поклали слизьку дуже, от і… Нещасний випадок.
— Та ну? Мо’, то нашому шефу мстяться? Наче йому неприємностей мало з тим хабаром, — співчутливо зітхає Васька.
— Ох, Васю-Васю, ти ненормальна! Всіх жалієш! А коли ти ногу зламану місяць тому мала, то хто тобі підсобляв? Наш коханий шефчик і копійкою не допоміг, навпаки тягнув гнобитель з тебе за місце мзду, хоч місце цілий місяць порожняком ходило. Ага, мстять їм. Хто? Хіба той, що на небі. Скіко людей через того секонхендівського упиряку настраждалося? Побори з нас бере ше ті! А шоб доріжки порозчищати — то зась. Грошей, бачиш-но, у нього на непередбачувані потреби нема. Бо неждано в січні випав сніг. Шо, не помниш, як з дому то сіль, то пісок приносили?
— Пісочок? Ой, та що там той пісочок, Миронівно. У чоловіка таке горе! Всьо же син рідний! Вкатрупили дитьо спеціатєльно.
— Ніхто його синка не трогав, гарантія. Там кругом відеокамери. Видно на ній, як він посковзнувся сам і впав сам. Той запис відразу в міліцію забрали. Як доказ.
О! Рухаюся далі неквапливо ринком — і то там, то сям натикаючись на такі розмови. Вітер та сніг зробили свою гидку справу, ніс заледенів, щоки, здавалося, вкрилися тонкою кіркою. Заходжу в крихітну забігайлівку, котра притулилася скраєчку ринку і ледь помітна, наче тільки для своїх. Заходжу досередини. Увімкнене денне світло спотворює все усередині. Три крихітних столики, накриті якимсь ганчір’ям, яке напевне колись було білими скатерками в синю смужку. Дівчата-продавчині гріються, доливаючи собі до того, що тут називають чаєм чи кавою, чогось міцнішого. Пахне дешевим коньяком. Замовляю чай, бо якщо зараз не вип’ю чогось гарячого, то всередині почну покриватися кригою. І чого мене сюди занесло? Навіть не намагаюся зрозуміти, бо знаю — безглуздо, провидінню чи тому, хто мене сюди покликав, видніше. Знаю точно, що доп’ю свій чай, вийду на вулицю і відразу все зрозумію. П’ю, не кваплячись, бо щось я останнім часом утомилася від внутрішніх розборок когось чи чогось там зі мною. Нафіг. Хай зачекає. Продавчині за сусідніми столиками не звертають на мене уваги, говорячи майже про те саме, що я чула на вулиці. Розмова крутиться й далі довкола персони сина директора ринку, розпусного двадцятирічного гультяя. Висновок невтішний: дармові гроші — велике зло, бо коли дається все надурняк, то нічим добрим не закінчиться. От і маєш — отримав в результаті зароблене — чотири дошки та хату-землянку…
Мені стає сумно від тих розмов, відмикаю увагу, занурююся-пірнаю у свій світ, пригадую сон. Ліпше сон, аніж розмову з Інною. Та раптом мої роздуми перериває телефонний дзвінок. Обізвався мій братик. Отже, у нього обідня перерва. Спочатку навіть умовляв повернутися додому, але робив це скоріше для годиться. Певно, Тетяна зуміла-таки його переконати, що безглуздо зі мною сперечатися, тож маємо таку собі двосторонню угоду: він мені телефонує через день, щоб переконатися — молодша сестра ще жива. Перекидаємося банальними фразами, бо то навіть повноцінною розмовою не назвеш: те-се, зима-нерозчищені вулиці-багато снігу, Тетяна з роботи пізно приходить і братик її змушений зустрічати щовечора… Я скупа на бесіду, обмежуюся фразами на кшталт: «Все добре. Ага, угу, окей, тіпа того. Бувай. Тетясі вітання». Вимикаюся.
Чай допила, можна і на вулицю. Гаряча рідина мене відігріла та повернула до життя. Вирішую ще раз пройтися міжряддям. Несподівано відчуваю на своїй спині сполоханий погляд. То не з тих, що вивчають тебе чи просто дивляться пропікаючи. Геть інше відчуття. Роззираюся і… Зустрічаюся очима зі старою знайомою. Маленька дівчинка Майя, закутана в той самий червоний шалик, уважно спостерігає. Мертва дівчинка Майя.
Жену від себе останню думку. Мені ще ніколи не доводилося мати справи з привидами. Але чи привид вона? Чи можуть забуті випадково чи спеціально на землі душі невинних дітей бути привидами? Це геть інше.
Геть інше? Добре-добре, я з цим розберуся згодом.
А зараз мої ноги самі мене ведуть до Майї.
Дівча якусь мить розгублено стоїть, вдивляючись у мене. Тоді раптом кидається мені на шию:
— Ланко, пливіт! Я не хотіла. Вілунька сказала, що так веліла наша нова мама. Я не хотіла.
Сльози дощем заливають маленьке худеньке личко. Я не знаю чи можуть покійники плакати, але Майя здавалася мені абсолютно нормальною переляканою маленькою дівчинкою, яка щойно зробила якусь шкоду і дуже-дуже жалкує. Попробувала її руки. Холодні, наче лід. «А які можуть бути руки у привида?» — пролетіла головою думка. Мала захлюпала ще дужче. Я дістала з кишені пальто носовичок. Звичайний, не паперовий. Не люблю паперових, вони мене своїм шелестінням доводять до сказу. Починаю витирати сльози, а то на морозі неважко й на бурульку перетворитися. Але личко гаряче і сльози справжні, теплі. Беру Майю в оберемок і тягну в кафе, з якого щойно вийшла. Поки ні про що не розпитую — для чого, малій і так нелегко, захоче — сама розповість.
Замовляю гарячого чаю, виймаю з кишені пальто апельсинку. Чищу її, ділю на декілька шматочків і кладу перед малою. Колір та запах помаранчі діє заспокійливо, особливо на дітей. На собі перевірено. Малою мама таким от чином заспокоювала мене, коли мені ввижалися речі, які пояснити здоровим глуздом несила. Мамі навіть радили закрити мене у психлікарні чи віддати в спецшколу. Вона лишень відмахувалася від порад, говорячи про багату дитячу уяву, а з часом я зрозуміла, що не про все, що можу бачити чи відчувати, варто розповідати навіть найріднішим. Але сни… Ті мої барвисті сни… Ти себе у них не контролюєш. Майже правда, бо зараз я й цього навчилася. От тоді мамин чай і запах помаранчі діяв фантастично заспокійливо.
ebooksa