— Моя Каська он тоже… За патла та в пику.
— Ага. Одною сракою на два базари.
— Не скажи. Щоби їй пуп вилисів, як від маку ступа.
Це говориться в процесі роботи. Співрозмовники, схоже, оту словесну абракадабру між собою добре розуміють.
Простую вуличкою далі. Зупиняюся перед супермаркетом, ноги самі заводять досередини. Не те, що маю щось купити, просто так. Післясвяткова блискуча новорічно-дощикова мішура в оформленні прилавків та всього інтер’єру плавно замінюється іншою у вигляді сердечок, янголяток зі стрілами та білими крильцями. Про наближення дня закоханих говорять коробки цукерок, зроблені у вигляді гарячих сердець, янголятка з білого шоколаду та купа паперового непотребу з плаксивими віршиками у різноманітних валентинках-листівках. Відкриваю одну:
Пирскаю від сміху. Відкриваю ще одну:
Ото вже ліпшого способу підняти настрій не знайдеш.
Поруч копирсається в тому листівковому мотлосі приваблива руденька дівчина. З вигляду років двадцять. Однією рукою перебирає сердечка-листівки, другою притискає слухавку до вуха. Вона мого усміху не зауважує, бо зайнята розмовою:
— Слухай, Лєнок, а я йому ж, тіпа, й кажу, звичайно, коханий, ти не матолок, що і за квартиру платить, і за моє навчання, і за тачку. Але ж і я — тіпа, також не частина інтер’єру в твоїй грьобаній квартирі. Тіпа, на сервант новий, не дуже схожа. Я, тіпа, твоєї уваги потребую. А не протирання раз на тиждень поліролем. Так і сказала. Ага! Точно! Шо він? Тіпа, каже — «Зайнятий на роботі. Аврал. І на Валентина буду зайнятий!» Піпєц! Лєнок, шо робить? Нехай, я людина терпляча, але ж, дорогий мій коханий, навіть вазонок, тіпа, світла, тепла та води потребує, бо без цього засохне. А я ж, тіпа, не вазонок!
Це смішить не менше, аніж валентинки.
Поруч двоє підлітків, років п’ятнадцять-шістнадцять, замість бути на уроках у школі, безуспішно прицілюються до засобів гігієни. Тих, що від чорних цяток.
— Спакуха, Калян, ніщяк. Точно тобі лажаю. То, шо нада.
— Харе втикатися, Льоха. Бабки мої, потому й мені рішать.
Помітивши, як я криво посміхаюся, спостерігаючи за муками гігієнічної творчості, просто моментально щезають в іншому відділі. Ага, точно — відсутність прищів на пиці — то гарант від поразок, що вирішує купу проблем.
Зупиняюся здивована власним відкриттям. У більшості людей звичайне нормальне життя і їм байдуже до того бардаку, що відбувається зараз у середовищі сильних міста цього, до смертей, які ще мить тому, мені здавалося, отруїли своїми запахами довкілля. Діти в школі на уроках, садочок дитячий працює, хтось когось зраджує, кохає, купує валентинки, підліткові прищі виявляються набагато важливішими, аніж смерть якогось там сина місцевого олігарха чи самого олігарха. І мені на мить хочеться стати однією з них, отих звичайних, нормальних людей.
І я купую собі апельсинку. Після моєї застуди вітамін С не зашкодить. Ще з годину блукаю супермаркетом. На вулицю, до зими йти неохота. Хай ще хоч трішки побуду нормальною. Заходжу в дорогі бутіки з завернутими для язика брендами, де-не-де святкові знижки для закоханих — Pierre Cardin, Dolce & Gabbana, Galliano, GF Ferre, Dior, Kenzo, Armani, Louis Vuitton, Sergio Rossi… Після відділу з парфумами захотілося на свіже повітря. Чого забагато, то не на користь.
Виходжу з супермаркету і вклякаю від здивування. Мої ноги привели мене геть у протилежний бік від того місця, де мені треба було бути на співбесіді. Чорт, співбесіда мала відбутися три години тому. Я й досі без роботи, тобто в активному пошуку. Та щось мені здається, що коли я завтра з’явлюся на ту співбесіду в призначений час, то та сама робота чекатиме на мене.
З чистим серцем мандрую далі. Всередині раптом вмикається мій одвічний друг та ворог — той самий внутрішній голос. От хай далі він мене веде. Засніжені вулички, заклопотані лиця людей, усміхнені та не дуже. Наче буденне звичайне життя, але… Відчуваю, нутром відчуваю — то тільки машкара буденності. Пригадую свій сон, подумки вкотре листаю папери з Інчиного файла… Що ж ти приховуєш, Зимо, чи кого? Відповідь десь зовсім поруч. І щойно я наче вхопилася за ниточку, яка веде мене… І сестра Олега, тобто майже мертва сестра Олега, до цього також причетна, бо в моєму нічному видінні була вона…
Зупиняюся, пришпилена несподіваним відкриттям. Всередині все стискається до маленького атома. Роззираюся. Навіть не дивуюся. Переді мною той самий секонд-хендівський ринок, де кілька днів тому я познайомилася з дівчинкою Майєю. Внутрішній голос, словами Інни настирливо уточнює: «
Ринкове життя вирує. Продавчині активно порпаються у своїх картатих торбах, виймаючи з них чергову порцію ношеного заморського шмаття, обробленого чимсь геть паскудним, бо воно мені смердить навіть більше аніж суміш дорогих парфумів зі супермаркету. Морщу носа. На лавах, на столах, на землі валяється секонхендівський мотлох. На мене ніхто не зважає, зараз не до цього, йде обмін інформацією — син двійку отримав, донька пізно з гульок повернулася, свекруха насварила, чоловік п’яний приліз, дебош влаштував, усім влетіло профілактично… І ось, врешті, нова доза потрібної мені інфи, яку інтуїтивно сприймаю — вночі на дискотеці випадково загинув син колишнього директора ринку, отого, що на хабарі стогривневому погорів. По-дурному зовсім загинув. Повідомлялося про це, як про щось буденне, смакувалося деталями, наче люди в місті вже почали звикати до таких новин — гинули сильні світу цього, а що тут скажеш — гроші хоч і не пахнуть та все ж мають свою вартість і не завжди номінальну…
ebooksa