Майя дивиться серйозно і в очі:
— Ми глали лова і я мала її наздогнати. І я наздогнала, а вона посковзнулася і впала.
Мені це вже набридло:
— Ну і що з цього. Мало хто падає. Через це ж не помирають, — пригадую недавно почуту історію про сина директора ринку. Боже мій, от вже ж співпадіння. Беру себе в руки: — Вона просто впала, а ти перелякалася і втекла.
Майя перестала шморгати носом і навіть просвітліла на личку.
— Ти бачила, як вона лежала та не ворушилася, коли ти її випадково штовхнула?
Майя заперечливо хитає головою.
— Тоді з чого ти, сонечко, взяла, що вона мертва? Давай ліпше я відведу тебе додому.
Майя вже веселіше гойдає головою.
Пілікає мій мобільний. Витягую його з кишені. Есемеска від Тетясі: «Як справи? Телефонуватиму о восьмій, постарайся бути на зв’язку. Не як завжди. Чула?» Набрид той контроль. Глипаю на годинник — «16:16». Беру малу за руку:
— Показуй дорогу, мала. Сутеніє. Доведу тебе додому.
Майя майже весело бере мене за руку. І ми виходимо на вулицю, на засніжену та холодну. З неба сипле дрібний сніг, сутінки падають на місто. Сутінки, які я ненавиджу. Жінка, що з протилежного боку ринку на вулиці торгує гарячими напоями (кава-чай) та пиріжками, посміхається нам, як старим знайомим. Це вона минулого разу відпоювала Майю чаєм.
— От і мої старі знайомі, лисички-сестрички! Пиріжки будете? У мене є особливі, сонячні! — вона весело підморгує Майї. Мала весело плескає у долоні:
— Хочу-хочу сонячних пиліжків. Можна, Ланко?
Звісно, можна. Беру два. Майя відразу починає їсти. Я розплачуюся, сумно посміхаючись продавчині, привітній, ще молодій жінці. Вона говорить безупинно про те, що їй так приємно бачити, коли старші сестри так дбають про менших, що у неї самої дві донечки, але вони так часто між собою сваряться, може, тому, що майже однолітки, тільки рік різниці. Майя мовчки жує. З’їдає і перший, і другий пиріжок. Вже коли прощаємося з продавчинею та йдемо, Майя сумно говорить:
— Такі, як у мами, з пельсинками. Уселедині сонечко.
— Сонечка для сонечка, — чомусь промовляю вголос.
Виходимо за місто. Пустир, майже такий самий чи, може, навіть той самий, що у моєму сні. Не здивуюся, якщо метрів за двадцять наткнуся на знайомий паркан. Зупиняємося на пішохідному переході. Майя показує на той бік вулиці.
— Там мої сестлички та блатики.
Пильно вдивляюся перед собою у сутінки. Там і справді обриси будинку. Десь за пустирем посміхаються світлом вікна.
ebooksa