— Ні, Іро. Якби мова йшла про гроші й дорослі справи, то фірмі довелося б зачекати. Краще б я переконався, що з тобою й Анастасією Павлівною усе гаразд. Але я мав поспілкуватися із твоїм татом: йому стало трохи краще і він захотів побачити мене… Ми розмовляли про тебе. Лікарі кажуть, що твоєму таткові сьогодні не можна ні з ким більше розмовляти, бо якщо перевтомиться — йому стане гірше. Ти зараз умиєшся з дороги, поїси, перепочинеш. Й опісля я заїду за тобою і ми вирушимо до лікарні. Просто тихенько подивимося на тата, поки він спатиме, не станемо йому заважати поправлятися, добре?..
— Я не голодна, — бурмоче дівчинка тоном примхливого дошкільняти. — Ну, суп точно не буду!
Схоже, інші пункти плану у неї заперечень не викликають. Холодний злостивий полиск зникає із зеленавих оченят миттєво, аж сумніви беруть, чи мені не примарилось? От цікаво, як Олегу щастить легко знаходити спільну мову ледь не з будь-ким і водночас не минати жодної халепи, у яку можна вскочити? От пощастило отримати у своє розпорядження шефа-феномена…
Олег перекидається кількома ввічливими репліками із Анастасією Павлівною. Підтверджує, що я дію суто за його розпорядженням, прямим текстом говорить, що дуже цінує її компетентність і сподівається на плідну співпрацю. Мимохідь зазначає, що пані Іренею вдома вони не побачать, бо Мстислав Маврикійович з нею розлучився. Тож чи не могла б шановна Анастасія Павлівна зараз виступити в ролі господині, подбавши, аби все було гаразд і з Ірою, і з самим будинком?
Анастасія Павлівна не змінюється на виду, але в очах з’являється особливий вираз: жодна кубіта, що власною працею заробляє на хліб, не відмовиться хоч ненадовго відчути себе господинею багатого дому…
Тож коли ми наближаємося до машини, у нашому гурті панує ледь не гармонія.
Чортівня чортівнею, але якщо виконувати певні правила, життя здається якщо не надто приємним, то цілком логічним.
Настрій трохи псує один із моїх помічників. Ледь помітно киває мені головою в кут стоянки. Там притулилася непримітна дев’ятка з тонованими вікнами. Звісно це далеко не чорний джип, який підлеглі Вдови використовують для демонстрації сили. Можливо, навіть сподіваються, що хтось з оточуючих не в курсі, хто там, усередині. Джипа немає, зате є дев’ятка. Виїжджаємо. Дев’ятка чемно влаштовується за нами. Теж мистецтво, пасти когось без особливої нав’язливості. Дмитро запитливо зиркає на мене: відриватися чи ні? Риси нашорошеного обличчя трохи загострюються, в очах — проблиск азарту. От уже ж пуцьвірінок, уявляє себе учасником детективу, ще й ловить від цього кайф. А те, що в салоні дівчинка й жінка, хвилювання не додає, нє?
— Слідкуй краще за дорогою та знаками, Шумахере. Тут вже один недавно доїздився. Як «заробиш» штраф від ДАІ, Олег Дмитрович суворо спитає, — попереджаю стиха.
Хлопець натяк розуміє. Азарт в очах тьмяніє, і він беззвучно зосереджується на дорозі, лишень украй-ока стежачи, як автівка вже із нашими хлопцями професійно відтирає небажаних супутників з дев’яткою. Мимохідь майнула думка, а може варто зупинитися, дочекатися «переслідувачів» і поцікавитися чемно: якого дідька лисого вони час на нас витрачають? Невже так важко збагнути, куди ми прямуємо цією дорогою, що веде простісінько від аеропорту до селища елітних котеджів? Чи не легше було «передати нас по естафеті», прозвітувавши, що от виїхали, повідомте, коли повз вашу точку спостереження проїдуть? Інколи логіка навіть професійних переслідувачів буває вкрай непрофесійною.
А може, усе-таки варто з’їхати на досить пристойну ґрунтівку, що йде паралельно? Бо відчуваю себе ніби із голою спиною: машина супроводу відстала, ніяк не закінчить гратися у квача зі спостерігачами. Там теж профі, гади. Добре, що з боку здається, ніби їхнє головне завдання — нам нерви попсувати. Поворот на ґрунтовий шлях ми минаємо, а я із подивом відчуваю полегкість від цього. Але, коли до сторожового посту на в’їзді до селища залишається кілометрів десять від сили, Дмитро досить різко пригальмовує. Добре, що на моє прохання гувернантка пристебнула малу і сама перетяглась ременем безпеки.
Попереду — аварія. Вантажівка конкретно вписалася у дерево на узбіччі. Шкода дерева — гарний дуб був, міцний. Водія-ідіота шкода менше. Бо живий залишився, он, щось белькотить дорожньому патрулю. Дорога ж щільно вкрита якоюсь липкою гидотою. Чекати поки
— Розвертайся, Дмитре. Давай назад, до роздоріжжя і на ґрунтівку…
Хлопець мовчки киває. На обличчі задоволення від того, що може перетнути подвійну смугу на очах даївців і навіть на штрафі зекономити.
— Перепрошую, усе гаразд? — неголосно запитує Анастасія Павлівна. Таким тоном у світському товаристві роблять зауваження про погоду. А от тонкі музикальні пальці на мить сильно, ледь не до болю стискають ремінець стильної торбинки. Розумна кубіта. Якби комусь пощастило затягти мене у загс й ощасливити спадкоємицею, то не заперечував би проти такої няньки чи бодай вчительки для доньки.
Міг би просто заспокійливо посміхнутися їй в дзеркальце заднього виду. Але натомість напівобертаюсь й якомога привітніше киваю:
— Перепрошувати нема за що. Принаймні, поки що усе під контролем. Правда ж, Дмитре? Й обережніше: гальмо і педаль газу плутати не варто. Камікадзе із тебе ніякий…
Останнє звучить вже не так непривітно. Я не садист, аби посміхатися тому, кому несподівано приставляю до боку гостро заточений ніж.
Хлопець судомно гикає. Повертає голову у мій бік. Очі майже чорні від розширених зіниць, і в них навіть не ненависть, а чистий, без домішок, страх. Відчуваю легке розчарування: оце такі супротивники пішли… Той же Сергій у такій ситуації рвонув би кермо убік, розсудивши, що ніж — не пістолет: вогнепальною зброєю або лякають, або наносять смертельну рану. А ніж, який повільно розрізає товсту зимову одежину — то більше засіб виховання, отже, поки що потрібен живим. Але Сергій би й не підписався на викрадення дитини ніколи. Покидьок він першосортний, але із власним, досить дивним кодексом честі. Не те, що цей дрібний гнидик.
— Зупиняй на узбіччі, таваріщь, і то філігранно.
ebooksa