Зозулята зими,

Дмитро слухняно пригальмовує. Але навіть на горде мовчання його не вистачає.

— Все одно здохнеш, суко! І не відразу! Ще тобі всі знущання пригадають і те, що з вовчими білетами вигнали! Вони ще трохи почекають там, попереду — і поїдуть у цьому напрямку: тут особливого вибору між дорогами немає: як не головна, то ця! Не встигнеш дотягти дівчисько до охорони чи до ментів, а пси твої зараз далеко! Ще пожалкуєш, Васю-паскуднику, що такий здогадливий!

Без замаху б’ю по губах. До крові. Додаю під дих, але поки упівсили. Нема чого надто дебоширити при дитині. Хай скаже спасибі, що насправді я повівся як останній дурень, випустивши з уваги очевидні речі. Не збагнув, що крім Удови за нами можуть полювати паралельно й інші. Ось про цих «інших» Дмитро зараз мені й розповість, тому й щелепу поки ламати не стану. Важливо інше. Добре, що Ірина, якщо і в шоці, то в мовчазному, без рюмсання. До того ж здорова, ногами сама перебирати зможе, не на руках тягти.

— Анастасіє Павлівно, ось, візьміть мобільний. Там на кнопці під номером один — терміновий виклик до Олега Дмитровича. Зараз, не гаючись, берете Ірину Мстиславівну і йдете до головного шляху. Туди, де аварія, міліція, ті, кому просто цікаво. Набираєте Олежин номер, розповідаєте ситуацію. Бажано — на ходу. В жодну машину, якщо там не буде самого Олега, не сідаєте. Через лісосмугу, звісно, добиратися швидше, але там незручно через великий сніг. Візьміть ще якусь теплу одежу для Ірини, аби не замерзла. Але миттю! Я поки спробую затримати тих… штукарів. Слід виграти трохи часу. Тому з вами і не піду. Іриночко, слухайте Анастасію Павлівну — це єдиний шанс вижити.

Здається, так із дітьми і слабкими жінками розмовляти не радять. Але ні дівчина, ні гувернантка істерик мені не влаштовують. Кивають, хапають торбинки, жінка прихоплює ще якийсь пакет, і різко хряпають дверцятами.

— Тепер ти, гаденя, — кажу досить спокійно. Злість варто витрачати на більш достойних супротивників, а не на шісток. — Поїхали уперед, до тої вашої пастки, але по-о-о-о-віль-но-о… Заодно розповіси, кому вистачило розуму підписатися на таке.

Машина незадоволено чмихає, зриваючись з місця. Дмитро отримує болючий укол у бік: машина — не його власність, щоб отак знущатися, ні, тепер м’якше, тихіше… Адреналін уже плавиться в жилах, тож на мить дозволяю собі усмішку: хлопець страшно лякається неглибокої подряпини й подумки жалкує про зіпсутий одяг. Усе ще не збагнув, що він смертник. І став ним не зараз, а тієї миті, коли згодився покращити хистке фінансове становище у досить нехитрий спосіб. Хто стане витрачатись на гонорар зраднику?

Так, виявляється хлопчик сплутався із моїми персональними противниками — братами Ярчуками, що вельми короткий час пропрацювали під моїм керівництвом. Хе! Як відразу не здогадався! Знайомий почерк. Те, що брати були найманцями у гарячій точці, мене відразу збентежило. А як побачив під час однієї справи, що не вміють дозувати жорстокість, силою загнав на повторний медогляд. Переконався, що справді сидять на колесах. Ага, я ж не нині вродився: переконували потім палко, що то тільки задля забави і колеса легкі. Дарма, хлопці! Це стало вироком. Голови не відірвав, просто на вулицю виставив, а таки дарма. От тепер відгукнулося. Японський бог, пожалів гівнюків.

— На чорта у партизана граєш, Дімоне? — вдавано поблажливо звертаюся до водія. — Скалічити тебе — і хвилини не займе. Та ти мене не дуже цікавиш. А розмовляти зі мною, коли брати побачать, що у машині нема дівчинки, не стануть — відразу почнуть вбивати. Виходу немає. Виживу я — виживеш ти. Ну, кажи: хто вам малу замовив?

Тетяна

Подорожування, особливо зимові, то винахідлива вигадка когось із господарів пекла. Купа лахів, що сковують рухи. Холодний і водночас задушливий салон маршрутки. Водій — схильний до суїциду недоумок, що дивом отримав права і прилаштувався на роботу до автопарку, бо навряд чи з таким рівнем інтелекту зміг би назбирати на пристойний хабар даївцям. Супутники… краще змовчу, гаразд? Бо залишки здорового глузду підказують, що вони так само думають про мене. Кінець подорожі полегшення не приносить. Льодяна ковзаниця, не встигнеш вибратися назовні, запинаючись об чиїсь брудні сумки в проході, відважує повноцінний ляпас. Прокліпавшись від мимовільних сліз болю й образи, втуплюєшся в брудні коробки автовокзалу зі сліпими вікнами. Намагаєшся відмежуватися від промерзлого й через те ще більш, ніж звично, роздратовано-байдужого натовпу. Нащось відзначаєш, що навіть дурнуваті рекламні банери підморгують уже знайомою гидотою. Таке відчуття, ніби бачиш, на диво виразний, кошмар, де до дрібниць відтворена моя пост-новорічна мандрівка до клятого міста. «Дежавю», — у таких випадках кажуть розумні люди. Але, направду, хто назве розумним того, хто вдруге за місяць зважиться пережити таке добровільно?!

Уже не ховаючись, роздивляюсь навсібіч. Ніби сподіваюсь, що от-от звідкись вирине невеличка худенька фігурка у ледь завеликому чорному пальті. Русько, щоб ти жила довго й щасливо, де тебе янголи носять?!! Відповіді на моє безмовне волання немає. Експеримент: постав себе в ідентичні до попередніх піддослідних умови, що отримаєш? Що, ідентичні наслідки? Абсолютно невірно. А щоб його! Ігнор щодо мене ця мала включила не сьогодні, а набагато раніше. Телефон у неї частенько поза зоною досягнення. Мої есемески — від нейтрального: «Як справи? Усе гаразд?» через «Ти як, ще жива там?» до лютих: «Русько! Будь на зв’язку в 20.00. Телефонуватиму» — стійко не помічаються адресаткою. Про існування Інтернет-кав’ярень, а там електронної пошти чи аськи, дехто взагалі «не здогадується». Кебети, певно, не вистачає. Хоч ні, перебільшую. На першу есемеску мені таки відповіли: «Невже справді цікавить? Жива». І — тиша. Кажу, зараза мала! Отак зі старшою «майже сестрою!» поводитися.

Ну обізвала я її минулого разу ідіоткою альтруїстичною. І ще відмовилася розповідати про те, про що їй взагалі знати не варто. Розсердила вона мене не менше, аніж тими допитуваннями налякала. Я тоді просто втекла: сяк-так натягла куртку й чоботи, жужмом запхала рукавички й шалик до кишень. Грюкнула дверима так, що, напевне, в половини під’їзду штукатурка згори сипонула. А ця навіжена в домашніх капцях вискочила на сходи навздогін. Ні, не втримувати-вибачатися. Тицьнула мені до рук забуту косметичку і мовчки повернула до халупи, котру тепер називає домівкою!..

Дідько, вже тоді, коли спускалася вниз сходами, чи не вперше по-справжньому пожалкувала, що забила на розвій Сили. А так би кілька не таких уже й складних замовлянь, пара пасів — і можна, фігурально, звісно, згрібати упертюху в оберемок і без особливих зусиль волікти хоч на край світу… «Отак-таки силою волокти непрóсту? Ще й таку, з якою досвідчені упирки воліють мирно жити, щоб випадково не нарватися? А пуп не розв’яжеться?» — зацікавлено уточнює внутрішній голос. Інколи оця моя надобережна часточка «я» бісить й мене саму.

До речі, про упирок. Звісно, думати, що Руслана вештатиметься автовокзалом, навіть після СМС-попередження було дещо… наївним. А от білявку Іннусю спробувати вчепити можна. Певно, у неї тут постійна годівниця-їдальня. Навіть на краще: не виникне потреби стримуватися. Звісно, розмазувати її по стінці, рятуючи звичайних людей, я не стану. Бо то відгонить дешевою голівудщиною. А от силою вибити кілька відповідей — любісінько. І за минуле презирство відіграюся, і за сни. Навіть якщо вона до останнього не має стосунку. Ніби заскладно трохи для таких, як вона, — влізати в чужі сновидіння.

* * *

Найгірше те, що сторонній не побачив би у тих снах нічого страшного. Прокинешся — поруч Ромко посопує. Одна рука на мені лежить, типу оберігає. Скільки не кажи, що мені така опіка спати заважає, не доходить. А в мене спокуса відразу. Розштовхати стиха, мовляв, Ро-омо-о, мені тут таке-е наснилося… Пожалій, одним словом. Пожаліє, звісно. Навіть не скривиться, що розбудила. Непоганий хлопець, на диво нормальний, без тарганів у голові. Аби не схожість у рисах обличчя і надто світлі для карих очі, й не скажеш, що Руслана — його близька родичка.

Але смішно буде, якщо мене хлопець заспокоюватиме, а я на власний мобільний косуватиму: типу, чи немає часом вхідних повідомлень? Хоча і так знаю, що з учорашнього вечора ніхто мені СМС не надсилав. Та й учора лише мобільний оператор закинув чергову порцію рекламного мотлоху. А варто очі заплющити, знову верзеться те саме — гидкий писк, хоча насправді у мене на повідомленнях стоїть цілком пристойна мелодія. Номер відправника, звісно, незнайомий. В есемесці лишень декілька слів: «Щасливо відсидітися, боягузко!» або «Будь здорова й не кашляй, страхопудко». І це все про мене і для мене. Гарячково стираю дурню. Потім, коли те саме сниться вдруге чи втретє за ніч, відправляю відповідь: спершу — погрози, потім — посилання куди подалі, навіть добірну брудну лайку. Допомагає, як мертвому кадило. Дідько, не надто вдала примовка для цього випадку. Та у примару, що строчить есемески, я не вірю, навіть уві сні.

Я розумію, що сплю, тож, врешті, наважуюся на те, що ніколи б не зробила у житті: дзвоню отому (майже впевнена, отій) нахабі. Надто все по-жіночому. Гудок, ще один… Шкірою відчуваю, як у абонентки спалахують очі злою втіхою… На мить стає цікаво: які вони — із дивними іскрами на дні, немов відбиття невидимої свічки, чи надто світлі, бляклі, ніби їх господарка ледь відсунула чергові лови, ладна трохи потерпіти голод, аби болісніше вщипнути мене. Та цікавість відсторонена: хто б то не був, мені нема про що з ним чи з нею говорити! Щосили тисну на відбій. Чортів номер — у фільтр. Хоч то — марна праця. Пізно. Таємниче воно вже взнало про мою миттєву слабкість. Наступна есемеска: «А твоя «майже сестриця» сміливіша. Не бійся за неї: такі цікаві іграшки рідко ламаються».

Це — сон! Це просто сон?! Лежу на зіжмаканому простирадлі, нервово хапаю ротом повітря, мов рибина на суші. Поруч — Роман. Обіймає за звичкою. Захисник, холера ясна. А Руська — сама винна, по-людськи не схотіла, тож хай тепер сама випручується. А сни з есемесками, то крики моєї приспаної совісті чи ні?! Дурне запитання, ой, яке дурне запитання!

Бреду на кухню. Там у мене на верхній полиці біля вікна запас справжньої, а не розчинної кави. Зиркаю на годинник — пів на шосту… Пофіг! Коли хочу, тоді й кавую!