Овернський клірик

22
18
20
22
24
26
28
30

— А-а-а! — протягнув нормандець і підкинув у міцній руці «ґирлиґу». — Можна!

Ансельм глянув на мене з певним подивом, знизав плечима, але нічого не сказав.

Я ще раз обміркував усе. Якби тут не було де Лоза, справа не видавалася б складною.

Чад розвіявся. На схилі вже лежали трупи, а замок і далі підносив несподіванку за несподіванкою. Поки що це відносно безневинні жарти — колоди, які не збивають із ніг, вогонь, не здатний спалити. Але це лише початок. Люди задумалися, й уже здатні слухати. Все просто — якби не де Лоз…

— Браття! — почав я. — Зараз ви зробите те, що я скажу…

Відповіддю були здивовані погляди, відтак подив змінила сторожкість. Хлопці щось відчули.

— Я йду до єпископа й спробую його зупинити. Ви теж ідете за мною, але не наближаючись, і спостерігаєте за тим, що відбувається, здаля. Якщо він мене не послухає…

Я насилу стримався, щоб не додати: «А швидше за все, так і буде». Надія є. У сатаниста немає жалощів, немає совісті й жалю. Але він боїться. Дуже боїться, інакше не затіяв би таке.

— Якщо він мене не послухає, ви йдете звідси. Йдете швидко. Будуть переслідувати — дозволяю застосовувати все. Це зрозуміло?

— «Вони сказали: Господи! Отут два мечі. Він сказав їм: досить» [48], — пробурмотів Ансельм, а нормандець насупився й знову хитнув своєю грізною зброєю.

— До Пам’є не заходьте, Тулузу теж обійдіть стороною. Ідіть «клюнійською стежиною» просто до Сен-Дені. Там усе розповісте отцю Сугерію, й тільки йому. Зрозуміло?

П’єр і Ансельм мовчали, нарешті Ансельм похитав головою.

— Що? — не зрозумів я.

— «Тоді, залишивши Його, усі втекли…»[49] Отче Гільйоме, та за кого ви нас маєте?

— У будь-якому разі,не за Апостолів! — розлютився я. — Зробите, як наказано! Цікаво, де це в статуті Святого Бенедикта сказано, що можна не підкорятися наказу старшого?

— Отче Гільйоме… — прогудів нормандець, але Ансельм різким рухом урвав його:

— Та плював я на статут разом зі Святим Бенедиктом! Цього Бенедикта в Сен-Дені на дух не зносили з його худобиною дурістю! Ви — лицар, дворянин. Я — теж. Я не піду звідси!

Хлопчині треба було дати виговоритися. Я часто бачив таких у Палестині — з гарячими очима, в яких світився страх — страх, що їх вважатимуть боягузами. Нехай покричить ще трохи.

— Якби я був лицарем, — спокійно відповів я, коли розпалений італієць нарешті замовк, — і якби зараз ішов бій, я б зарубав тебе, брате Ансельме, на місці — за невиконання наказу. Накази не обговорюють, брате Ансельме!

Він щось зрозумів. Здається, зрозумів.