Завелика честь для ченця із Сен-Дені — служити месу разом із монсеньйором-сатанистом! Втім, це вже не важливо.
— Ваше Преосвященство! Владою, наданою мені легатом Святого Престолу, ім’ям Його Святості, наказую вам негайно розпустити людей і повернутися до Пам’є!
Усе сказано. Більшого зробити не можна.
Жеанар де Юр, що саме знову виповз із намету, побілів, немов полотно, й застиг на місці. Єпископ залишився незворушним.
— Ви перевищуєте свої повноваження, брате Гільйоме. Вас відряджено для розслідування справи де Гарр — і не більше.
Я вже зрозумів — він не послухається. Але залишався ще один шанс.
— Якщо ви не підкоритеся, я накладу інтердикт на Пам’є.
— Дурень! — червона різницька пика вищирилася. — Про це слід було думати раніше! Зв’яжіть його й заткніть рота, щоб менше язиком ляпав!
— Але Ваше Преосвященство! — не витримав брат Жеанар. — Ви…
— Я усуваю вас із посади та позбавляю сану, — якомога голосніше промовив я, розраховуючи, що латники почують і зроблять висновки. — Кожного, хто торкнеться до мене, буде проклято!
— Дурень! — де Лоз знизав плечима й відвернувся. Тієї ж миті хтось міцно схопив мене за лікті. Я зрозумів — цих прокляттям не налякаєш.
— Отже, мене позбавлено сану, — замислено проказав монсеньйор. — Вам залишається відлучити мене від церкви.
— У цьому немає необхідності, — посміхнувся я. Наші очі зустрілися, й ми зрозуміли один одного.
— Я б тебе спалив, ченчику! — де Лоз широко вискалився, показав величезні жовті ікла. — Щоб була наука Джованні Орсіні й усім, хто побажає пхати носа в мої справи. Для початку підкинув би тобі в торбу воскову фігурку з короною на голові й шпилькою в серці, а решту ти розповів би сам — на допиті. Мені нещодавно привезли з Кастилії непоганий пристрій, називається «чобіток»…
Він махнув рукою, й один із вартових узявся скручувати мені руки за спиною.
— Але ти мені не цікавий. Яка користь від того, щоб палити звичайного ченчика з Сен-Дені? Ти просто згинеш, а з Орсіні я поквитаюся інакше.
Де Лоз знову махнув широкою міцною долонею, і на мої губи лягла щільна пов’язка.
Два латники відтягли мене вбік, посадили біля намету. Не можна сказати, що я був здивований чи, тим паче, обурений. У мене було п’ятдесят шансів зі ста. Я програв, а Його Преосвященство виграв. Хіба що здивувала фраза про Орсіні. Чим цей провінційний Симон Маг міг насолити кардиналу Курії?
Де Лоз щось наказав братові Жеанару, й той поквапом пірнув у намет. Я роззирнувся — навколо стояли латники, ніхто з юрби, яка загатила долину, не звернув уваги на те, що сталося. Поміж темних курток і зелених плащів я не побачив нікого в білій бенедиктинській рясі. Отже, хлопці послухалися. На душі стало трохи легше.
Його Преосвященство, як і раніше, стояв біля входу до намету, час від часу нетерпляче притупуючи й поглядаючи на замок. Він чекав — цікаво, чого? Капітуляції?