Втікають. Поки що десятки, але це лише початок.
— Брате Ансельме! — не витримав я. — Що ви бачите?
— Ви не повірите! — на обличчі в італійця знову була посмішка, більш схожа на гримасу. — Ну, штукарі!
— Вогонь, — зітхнув П’єр. — Біля воріт стіна вогню бути. Вогонь високий є. Вогонь вниз спускатися… Зараз вогонь біля струмка ходити…
Я спробував уявити — просто перед носом у тих, хто тягнув таран, раптово спалахує полум’я. Напевно, д’Еконсбефи подбали, щоб «фокус» вражав. Тріск, запах гару, жар… Так, тут не до міркувань, тут кожен втікатиме!
Стовбур був уже біля струмка. За ним тягся страшний слід — виламані кущі, зірвані з місця камені й люди, люди, люди… Напевно, третина тих, хто йшов на приступ, залишилася на схилі. Що зараз бачать уцілілі? Як палає струмок? Як полум’я підбирається до перших наметів?
— Дивіться! — крикнув Ансельм, вказуючи кудись уперед.
Спочатку я не зрозумів, помітивши лише кілька маленьких постатей біля зруйнованого мосту. Потім сонце відбилося на сталевих обладунках. Латники де Лоза! А попереду…
— Здається, він, — збуджено промовив італієць. — Єпископ!
— Він із хрестом стояти, — прокоментував П’єр. — Вогонь до нього підходити.
Я кивнув. Отже, монсеньйор Арно де Лоз не такий простий. Він знав, що воює з примарами. І тепер вирішив нарешті втрутитися. Розумно!
— Вогонь поруч є! — продовжував нормандець. — Монсеньйор із хрестом стояти! Він не горіти. Його воїни теж не горіти!
Це побачили не тільки ми. Долина знову здригнулася від крику, та цього разу в голосах сотень людей чулися подив і радість. Я знов уявив: бурхливе полум’я, запах гару, задушливий жар — і Його Преосвященство в золоченій ризі з піднятим до неба хрестом.
Алілуя!
— Вогонь спадати, — спокійно констатував П’єр. — Вогонь гаснути, вогонь ітить.
— А брат Петро читати «Світильник» і правильно відмінювати дієслова, — додав італієць. — А знаєте, отче Гільйоме, таки страшнувато. Навіть якщо розумієш, що все це — омана.
Я роззирнувся. Людей у долині явно поменшало. Очевидно, частина воїнства, найбільш полохлива й розсудлива, вже на півдорозі додому. Але залишилося чимало. Схоже, вчинок єпископа справив враження.
— Тепер монсеньйор скаже, що вогонь не зачепить щирих християн, — Ансельм подумав про те саме. — Диви, вілани знову посміливішають.
Ще б пак! Якщо колоди — звичайна неприємність при облозі, то стіна вогню — це вже з арсеналу демонів. Але тепер усі побачать, що вогонь — несправжній. Де Лоз розрахував правильно.
— Досить! — я ще раз роззирнувся, переконавшись, що ще нічого не скінчилося. — Піду до нього! Це треба спинити.