— Порожньо. Там нікого немає, — Ансельм торкнувся до моєї руки, потім знову вдивився й знизав плечима. — Як не дивися… На стінах воїни. Тобто, здається, що на стінах воїни. А там…
Я кивнув. Це явно неспроста. Очевидно, штурмувальники теж запідозрили недобре, оскільки сповільнили хід і почали зупинятися. І раптом здалеку долинув крик, його підхопили десятки голосів…
— Колоди! — Ансельм схопив мене за руку й різко видихнув:
— Отакої…
— Що там? — квапив я, жалкуючи, що навіть на мить не можу побачити те саме, що інші.
— Колоди котяться згори. Багато колод. Я не зрозумів, звідки вони могли взятися. Точніше, зрозумів, але…
Тим, хто на схилі, було не до роздумів.
Я уявив себе на їхньому місці — крута гора, підйом, що не крок — дедалі важчий, і раптом — величезні колоди, які з гуркотом котяться донизу. Страшно — навіть якщо знаєш, що очі брешуть.
Тепер уже кричали сотні голосів. Люди в долині, не відриваючись, стежили за тим, що відбувалося на схилі. А там штурм напевне добігав кінця. Авангард відступав — точніше, втікав, падаючи та чіпляючись за колючі кущі. Хтось, не втримавшись, покотився донизу, за ним — другий, третій… Натовп біля частоколу почав задкувати. Я зрозумів — перший порив минув. Тепер будь-який досвідчений вояк зрозуміє, що людей треба збирати, заспокоювати, й лише тоді…
Схоже, монсеньйор де Лоз теж знав цю нехитру премудрість. Схил швидко порожнів — юрба знову переходила струмок, поверталася в долину. Не вийшло — й не могло вийти. Навіть без колод.
— Отче Гільйоме! — запитав П’єр, який досі мовчки спостерігав за тим, що відбувається. — А як треба? Щоб правильно?
Вочевидь, порівняння із Зу-Карнайном таки залишило свій слід.
— Спочатку посилають розвідку, — почав я, думаючи про те, що вчу парубка зовсім не того, що потрібно сільському священикові. — Усе навколо слід оглянути, а вже потім діяти. У кожному разі, з цією юрбою штурм неможливий, надто без підготовки. Я на місці монсеньйора де Лоза розбив би табір і наказав варити обід.
— Облога? — Ансельмові очі блиснули.
— Такий замок доведеться тримати в облозі дуже довго. За три дні люди почнуть розбігатися. Це не армія.
— А я чути, що треба велику вежу будувати, — подумавши, зауважив нормандець. — Велику вежу до стіни підводити…
Ансельм, вражений такою ерудицією, пробурмотів: «Поліокрет!» і скосив на мене око. На жаль, довелося розчарувати П’єра, а заразом зменшити запал гарячого італійця.
— Така вежа називається «геліпола». Ми якось будували її, коли брали замок Крак. Але тут гора, стіни надто високі. Ні, цього наброду д’Еконсбефам боятися нічого. Якби не латники й не сам єпископ…
Другий штурм — якщо, звісно, для такого неподобства можна застосовувати військові терміни, — відбувся години за три по тому. За цей час у долині виросло ціле містечко. Подекуди біліли намети, біля підвід вирувало життя, мандрівні торговці гучно пропонували свій товар, а просто біля зруйнованого містка якісь жонглери влаштували виставу. Здавалося, поблизу замку відкрився великий ярмарок, відвідувачі якого, поторгувавши, випивши й повеселившись, надвечір роз’їдуться по домівках. Однак, люди прийшли сюди воювати, й запал ще не згас.
Поки жонглери ходили по дроті, а цирульники пропонували постригти-поголити, хтось — сам де Лоз чи його підручні — готував атаку.