— Ну, не розумію! — не витримав я. — Ти сподівалася, що д’Еконсбефи допоможуть твоєму батькові. Але зараз вони нічого не зможуть зробити! Чи не краще спробувати інакше? Чому ти повинна бути з ними?
Анжела всміхнулася, похитала головою й підвелася:
— Прощавайте, святі отці. Може, ви й не найгірші з череди, яка носить ряси… Ансельме, якщо мене спалюватимуть, не піднось смолоскипа. Мені буде боляче.
Італієць розтулив був рота, але так і не зважився відповісти. Дівчина вклонилася мені й П’єру, потім кивнула Ансельму й несподівано, швидко нахилившись, поцілувала його в губи. Хлопець смикнувся, та Анжела загорнулась у плащ і ступнула в темряву.
— А ти, брате Ансельме, великий грішник, — замислено промовив нормандець. У відповідь пролунало: «Стули пельку!», причому, не латиною, а чудовим «ланго сі». Я вирішив не втручатися, тому що багата й могутня велика італійська мова.
VI
Десь опівдні ми почули крики. Вони лунали попереду, в голові колони. Дорога, якою ми рухалися, була незнайома, але я прикинув відстань і зрозумів — авангард досяг замку.
Я не помилився. Незабаром підвода виїхала на узлісся, й ми відразу ж упізнали знайомі місця. Гора, похмурі стіни, зубці могутніх веж, пересохлий струмок, ліворуч — дорога, якою ми йшли з Артигата.
Щоправда, дещо змінилося. Тепер усе підніжжя гори було заповнене сотнями доблесних єпископських ратників. Натовп загатив долину, дехто вже перебрався через струмок, хоча місток виявився завбачливо розібраним. Отже, почалося.
Здаля було важко розгледіти подробиці, але окатий Ансельм приклав руку до чола, захищаючись від яскравого літнього сонця, вдивився й гмикнув:
— На стінах воїни. Багато.
П’єр вдивився й згідно кивнув:
— Воїнів чимало є.
Очі в мене вже не ті, і я вирішив скористатися чужими. Озирнувшись, я непомітно взяв братів за руки. Італієць задоволено всміхнувся:
— Ну, звісно ж! Брате Петре, твій земляк із шістьма пальцями міг таке?
Нормандець лише зітхнув. Ансельм обережно звільнився від моєї руки, вдивився й знову торкнувся до моїх пальців:
— На стінах нікого немає, — зашепотів він. — І огорожа… Вона здається новою.
Я згадав старий, розвалений частокіл і з розумінням кивнув.
Тим часом до замку підходили дедалі нові юрмиська. Напевно, на заклик єпископа зібралися всі дорослі чоловіки округу Пам’є, не враховуючи згаданих Анжелою дівиць і матрон.
— Ого! — італієць теж уважно оглядався довкола. — Ціла армія! Тисяч із п’ять… Ні, більше!