— Сієста, — Ансельм ще раз окинув поглядом закриті віконницями вікна. — Це кастильське слово, брате Петре. Боюся, монсеньйора ми не побачимо.
— Ну, це ми ще подивитися… подивимося! — П’єр зітхнувши підняв «ґирлиґу». — Агов, люди добрі, відчиніть!
Я не встиг втрутитися — від першого ж удару двері тріснули. Усередині почулися збуджені голоси, кроки, нарешті, зарипів засув.
— Чого треба? — голос був сердитим і водночас переляканим.
— Сієста скінчилася, — резюмував Ансельм.
— Ми, смиренні брати-бенедиктинці, — почав я. — Нам потрібно побачити монсеньйора…
У відповідь почулася пишномовна фраза басконською, в якій згадувалися зламані двері й багато іншого, що зазвичай у домівці єпископа не вимовляють. Важка стулка грюкнула.
— Легше! — встиг вигукнути я, перш ніж П’єрова «ґирлиґа» урізалася в двері.
Цього разу відчинили миттю. На порозі стояли двоє — дебелий пикатий парубок, імовірно, воротар, і невисокий огрядний чоловічок у темній рясі.
— Ми смиренні брати… — знову почав я.
— Пройдіть на заднє подвір’я, — чоловічок увесь кипів від обурення, але споглядання «ґирлиґи», схоже, змушувало його стримуватися. — Вас нагодують. Можете переночувати в хліві.
— Щиро дякуємо, — відповідав я. — Особливо за хлів. Але нам треба поговорити з монсеньйором Арно де Лозом.
— Забирайтеся геть! — чоловічок кинув оком на похмурого нормандця й додав трохи ввічливіше:
— Його Преосвященства немає вдома. Він виїхав до Фуа.
Ми з Ансельмом перезирнулися. Про щось таке я здогадувався — Арно де Лоз явно не налаштований розмовляти з нами.
— Я — Жеанар де Юр, вікарій Його Преосвященства, — чоловічок похитав головою. — Тільки те, що ви прийшли здаля, може вибачити таку поведінку.
— Ага! — П’єр, після певних зусиль, нарешті згадав, де він чув ім’я вікарія. «Ґирлиґа» погрозливо гойднулася. Жеанар де Юр зблід.
— Я не маю наміру… — почав він, але мені вже набридла суперечка.
— Прочитайте, брате Жеанаре.
Сувій — страшний сувій, вручений мені Орсіні. Діставати його не хотілося, але я зрозумів — інакше розмови не вийде.