— І що ж там написано, брате Петре?
— Ну… — нормандець зам’явся. — Єпископ велика тварюка є.
— Брате Петре! — скрикнув я. — Не беріть кепського прикладу з брата Ансельма! Шануйте отців наших духовних!
П’єр зітхнув.
— Єпископ… Як у тій пісеньці, брате Ансельме?
Воістину, успіхи в латині були очевидні.
Хто б міг сподіватися ще рік тому, що П’єр, котрий насилу відмінював «армо, арме…», без помилок цитуватиме Вальтера із Шатильона! Я знов поглянув на Ансельма, але той вдав, що вивчає один із сувоїв.
— Живе він із жінка, — вів далі заохочений успіхом П’єр. — Тобто, з жінкою. Вона є його служниця. Живе він із чоловік. Він є…
— Брате Петре! — я зітхнув. — Досить!
— Але ж ви запитували, отче Гільйоме! — здивувався нормандець. — Я дізнаватися… дізнавався. А господарство він вести не вміти… Не вміє. Усе віддавати на відкуп братові Жеанару.
— Та яке тут господарство? — здивувався Ансельм. — Пустища, вівці брудні…
— Не скажи, брате Ансельме! Земля отут є. Пасовиська отут є. Я дивився. Якщо пшеницю сіяти замість проса…
— Як у вас у селі, — ввернув італієць.
— І не як у нас! — схоже, П’єр трохи образився. — Отут земля гарна. Отут пасовиська гарні. Отут щороку ярмарок є…
— Тільки тебе «отут» і бракує, — гмикнув Ансельм, і П’єр справді образився — цього разу не на жарт.
— Мир вам, браття! — втрутився я. — Брате Ансельме, недобре!
Італієць глянув на набуршеного П’єра й розвів руками:
— Ну, вибач, брате Петре! Я це в тому розумінні, що ти б тут лад навів.
— А чого? — буркнув нормандець. — І навів би! Церква б, принаймні, як хлів не стояти… Єпископ…
— З монсеньйором де Лозом усе зрозуміло, — резюмував я. — Втім, надалі, браття, прошу висловлюватися про нього більш шанобливо. Що ви ще чули, брате Петре?