— А недобре отут, — повідомив нормандець і знов набурмосився.
— Як же так? — не втримався Ансельм. — Тут же щороку ярмарок є!
— Люди вночі на вулицю не виходити. Демона бояться. Демон у лісі ходить.
— Що?!
Ми з Ансельмом перезирнулися.
— Великий демон. Як ведмідь, тільки більший. Він людей лякати.
Явно нашого нічного гостя бачили не тільки ми. Так, у Пам’є справді недобре.
— А що кажуть про сеньйора д’Еконсбефа? — раптом запитав Ансельм.
— Нічого не кажуть, — П’єр знизав плечима. — Вони його рідко бачать. Із замку в Пам’є рідко приходять.
Ми з Ансельмом знову перезирнулися. В усіх трьох сувоях, вручених нам Жеанаром де Юром, про д’Еконсбефа не було сказано ані слова — крім того, що шляхетний сеньйор посприяв слідству. Але чим саме, зрозуміти було неможливо. Замок залишався осторонь — немов д’Еконсбеф не мав до цієї справи жодного відношення.
…Я прокинувся серед ночі й одразу побачив Ансельма. Хлопець притулив пальця до губів.
— Ви чутливо спите, отче Гільйоме.
— Звичка, — прошепотів я у відповідь. — Ще з Палестини… Що сталося?
Він знову притулив пальця до губів і поманив мене до дверей. Я озирнувся — достойний брат Петро, похропуючи, мирно спочивав на купі старої соломи, що замінювала нам ложе.
Накинувши рясу, я пішов за італійцем. Коли він поклав руку на засув, я не втримався й показав очима на двері.
— З вами бажає поговорити один… чоловік, — тихо пояснив Ансельм. — Його звати брат Пайс.
Я відзначив про себе рідкісне ім’я, схоже на басконське, й відчув несподівану тривогу.
Брат Пайс… Цікаво, чий він брат?
Я поглянув на Ансельма — хлопчина був серйозний. Отже, щось таки сталося. Щось важливе.
За дверима було темно. Я роззирнувся й, нічого не помітивши, хотів погукати Ансельма, та раптом почув тихе: