Овернський клірик

22
18
20
22
24
26
28
30

Де Юр пробіг очима перші рядки, сполотнів, потім взявся судомно ловити золоту печатку, що звисала на шнурку. Впіймавши, він швидко приклався до неї губами й простяг мені документ.

— М-монсеньйоре Гільйоме… Ми… Ми не чекали на вас… Так швидко.

«Так швидко» було явно зайвим. Вочевидь шляхетний захисник вдів і сиріт де Гарай не квапився повідомляти про свої успіхи й нас уже встигли поховати.

— Я — брат Гільйом, — уточнив я. — Куди накажете пройти?

Покої монсеньйора де Лоза не варто було й порівнювати зі скромною келією отця Сугерія. Оксамит, бронза, срібне розп’яття над позолоченим аналоєм… Але ж Сен-Дені — перлина у вінці Церкви — багатший за цю дику єпархію разів у десять, якщо не більше.

Не цінуємо ми нашого абата!

Брат Ансельм увійшов разом зі мною, а П’єр залишився за дверима, буркнувши, що йому й там буде добре. Обережність у такому домі не зайва.

Крісло, яке мені запропонував де Юр, було високим, із полірованого дерева, але дуже незручним— ідеальне крісло для відвідувачів.

Ансельм присів на табурет і відразу ж випростався, схрестив руки на грудях. Так, триматися він уміє. Схоже, хлопчикові доводилося сидіти не на табуретах і не в таких покоях.

Жеанар де Юр теж сів у крісло — ширше й зручніше, але відразу ж підхопився, потім подумав і знову сів.

— Коли монсеньйор виїхав до Фуа? — поцікавився я, прикидаючи, чи не варто відразу запитати про де Гарая. — І навіщо?

— П’ять днів тому. Його запросили… ам… якесь свято.

Яке саме — де Юр вигадати не встиг. Отже, п’ять днів тому. Ми саме підходили до Тулузи.

— Доповідайте, як іде розслідування справи. Наскільки я зрозумів, ви не поспішаєте виконати наказ Його Високопреосвященства.

— Але… — очі вікарія забігали. — Монсеньйора Орсіні ввели в оману! Слідство вже цілком закінчено. Ось! Ось!

Із шухляди з’явився сувій, потім — другий, третій…

— Ось! Тутечки все! Ми все закінчили. Монсеньйор де Лоз написав Його Високопреосвященству. Напевно, лист спізнився…

Я кивнув, і Ансельм забрав сувої. Я не помилився — до нашого приїзду підготувалися.

Але в такому разі витівка зі шляхетним розбійником — явно зайва. Чи не всі кінці встигли сховати?

— Ми прочитаємо. А тепер, брате Жеанаре, будьте такі ласкаві, своїми словами. І не надто просторікувато.