— Мир вам, брате Гільйоме!
Хтось нечутно підійшов ззаду. Напевно, він стояв за дверима — старий прийом для тих, хто чекає в засідці.
— Тут є лава, — вів далі невідомий. — Зробіть два кроки вбік.
Я скорився.
— Зараз ми присядемо й поговоримо, брате Гільйоме. Ви можете обіцяти, що не будете намагатися мене роздивитись?
— Обіцяю.
Краєм ока я вже встиг помітити темну рясу й глибоко насунутий на очі каптур.
Чернець мого зросту й приблизно мого віку — якщо слух не обманював.
Я сів на лаву, мій співрозмовник нечутно опустився поруч.
— Ви — брат Пайс? — поцікавився я. — Клюнієць?
Почувся тихий сміх.
— Так, колись я був клюнійцем… Брате Гільйоме, ви хотіли поговорити з кимось із «чистих»?[28]
Я відчув холод, немов раптово вдарив мороз. На мить стало страшно, але відразу ж страх змінила цікавість.
— Наскільки я розумію, брате Пайсе…
— Я — один зі старших братів графства Тулузького. Сподіваюся, ви повірите мені на слово.
— Повірю, — я похитав головою. — Багато чув про катарів, але не думав, що вони настільки безжальні. «Чисті» — катари.
— Ми? — здається, брат Пайс цього не сподівався. — І це кажете ви — посланець Орсіні?
— Саме я. Ви, брате Пайсе, заради розмови зі мною вирішили пожертвувати братом Ансельмом. Знаєте, це все ж таки жорстоко.
— А-а-а, он ви про що! — «старший брат» помовчав. — Брате Гільйоме, перш, ніж погодитися на цю зустріч, ми постаралися дізнатися про вас якнайбільше. Ви не викажете цього хлопчика. Адже він лише виконав ваше прохання.
Я не відповів. Ансельм — катар! Господи помилуй, але чому?