Лапа знову вказала на мене, темні очі недобре блиснули. Легкий шурхіт, хруст потривожених гілок — і нелюд зник. Я озирнувся — навколо було порожньо, тільки на траві лежали дві гілки, сплетені мотузкою.
…На півдорозі назад я зустрів ціле військо, ведене отцем Жеаком. Поруч із бородатим священиком крокував похмурий П’єр, тримаючи в руках величезну палицю, напевно, щойно виламану на узліссі. Ансельм тримався трохи позаду, на його обличчі грала бридлива, трохи поблажлива посмішка. Моя поява викликала радісний крик. Хоробрі жителі Артигата палали бажанням розквитатися із супостатом і довго не могли повірити, що небезпека минула. Нарешті отець Жеак прочитав вдячну молитву, й селяни почали розходитися. Ми троє, не кваплячись, пішли слідом, у ар’єргарді.
— Навіщо без мене ходити? — обурювався нормандець. — Я молитву згадати! Я ікону брати… брав… взяв…
Я скоса глянув на палицю, що виявилася чи не вдвічі більшою за його «ґирлиту», але змовчав.
— Даремно ви, — підтримав його Ансельм. — Я думав, ви просто вирішили подивитися…
Відповідати не хотілося, розповідати — тим паче. Нелюд захищається хрестом… І ще одне ніяк не виходило з голови — Анжела із шапкою, наповненою горіхами. Що їй тут робити? Знову збіг?
Хвилювання вляглося несподівано швидко. Селяни розійшлися в своїх справах, ніхто навіть не подякував, окрім отця Жеака, котрий запросив мене на вечірню службу. Я чемно відмовився — настрій був явно невідповідний. Крім того, багато чого ще треба було зробити.
По обіді я послав П’єра до Армана де Пуаньяка, щоб попросити молодого вдівця затриматися вдома. Час було поговорити з чоловіком Жанни де Гарр. У мене з’явилися запитання — багато запитань.
Ансельм спробував розпитати мене про зустріч із демоном, але я не захотів говорити.
Італієць похитав головою:
— Дивний демон… Цікаво, до кого він приходив?
— Що? — вразився я.
— Інакше не виходить, — Ансельм знизав плечима. — Якщо його й справді послано на погибель Артигата, то не ховався б він у лісі. А те, що він прийшов удень, свідчить…
— …про поспіх, — закінчив я. — Залишається дізнатися, чим усе це скінчиться.
Дізналися ми навіть раніше, ніж думалося. З’явився збентежений і трохи навіть розгублений П’єр, повідомив, що Арман де Пуаньяк утік. Утік при першій звістці про появу демона, захопивши із собою плаща, нову шапку й усі гроші, які були в домі. Маленький Пелегрен із плачем шукав батька, до пошуків підключилися сусіди, але з кожною хвилиною ставало все зрозуміліше — чоловік Жанни де Гарр не повернеться. Демон приходив не даремно…
Я збагнув, що спізнився. З Пуаньяком слід було говорити відразу та якомога суворіше, але в нашу першу зустріч я лише придивлявся. Отже, Жаннин чоловік виявився тямущим. Я пом’янув царя Давида й усю смиренність його, та подався до отця Жеака.
Бородань був не надто відвертим, та я тицьнув йому під носа сувій, отриманий від Орсіні. Священик здався, і я, нарешті, зміг ставити запитання. Отець Жеак зітхав, смикав бороду й знехотя відповідав.
Так, він знав Жанну змалечку, саме йому вона сповідалася — адже в селі немає іншого священика. Певна річ, він звернув увагу, що після повернення Жанна стала іншою. Ні, він не може підтвердити, що це була не вона.
Точніше, не має права.
Я зрозумів — таємниця сповіді. Та, що зайняла Жаннине місце, теж ходила на сповідь.