— Отець Жеак брати хреста, — повідомив П’єр. — Брати святу воду…
— Ну, тримайся, зла сило! — італієць потягнувся. — Отче Гільйоме, чи не піти й нам?
Я кивнув, і ми швидко рушили до узлісся. Там уже зібрався натовп, посеред якого був відважний отець Жеак з великим мідним хрестом у руці. Побачивши нас, він явно зрадів і махнув рукою, закликаючи на військову раду.
Як відразу ж з’ясувалося, демона виявив хлопчак, який шукав у лісі горіхів. Шибеник здійняв дикий лемент і кинувся навтьоки. Діставши від батьків кілька важких потиличників, він усе ж таки вмовив їх зайти до лісу, після чого кричали вже вчотирьох — він, його молодша сестра й батько з матір’ю.
Потім закричали й сусіди, що підбігли, хтось покликав священика, котрий і оголосив хрестовий похід.
Я припустив, що від криків і, звісно ж, дзвона, демон найпевніше вже втік або взагалі розчинився на місці, та мене запевнили, що проклята погань не збирається нікуди йти, зайнявши надійну позицію за найближчими деревами.
— Гаразд, — вирішив я. — Піду подивлюся.
Отець Жеак і П’єр відразу ж запропонували скласти мені компанію, нормандець із більшим запалом, бородань же — явно з меншим. Але я згадав ніч на галявині, пазуристу лапу, яка зламала меча, немов тріску, й велів усім залишатися на місцях. Хоробрі дурні небезпечні — насамперед для самих себе.
…Я чекав, що мій кошлатий знайомець ховається за першим же деревом, але в лісі було тихо. Пройшовши трохи вглиб, я мимоволі зупинився, почуваючись не найкращим чином. На що я сподівався? На кипарисовий хрест, який зупинив нелюда тієї ночі? Або…
Або на щось інше, що я почав відчувати в собі після подій біля архієпископського палацу?
Поруч хруснула гілка. Я рвучко обернувся, рука смикнулася до пояса, де колись — дуже давно — був пристібнутий меч. І відразу ж насилу стримався, щоб не згрішити, висловившись рідною овернською говіркою.
— Отче Гільйоме! Що сталося?
Анжела стояла під високим деревом, тримаючи в руках шапку, наповнену горіхами.
Плащ, знятий з опудала, виглядав на ній доволі безглуздо. У такому вбранні, та ще й з обстриженою головою, жонглерка навіть більше нагадувала хлопчика, ніж у чернечій рясі. Худий незграбний хлопчисько з переляканими очима…
— Ви даремно залишили свій притулок, дочко моя, — тихо, щоб не накликати кошлатого гостя, почав я. — Зараз тут буде все село.
— Горіхи… — дівчина подивилася вгору, на дерево, біля якого стояла. Це справді був горіх, причому гігантський.
— Горіхи, — повторив я. — Один юний слідопит теж пішов по горіхи й зустрів демона.
— Демона?
— Так, дочко моя. Худий такий демон у краденому плащі й із дуже симпатичною мармизкою, якого я б із задоволенням насмикав за вуха.
Анжела почервоніла до кінчиків щойно згаданих вух.
ebooksa