— Зате ченці не відштовхують духовних дочок!
— Це псевдобрати.
— Що вони з тобою зробили, дурнику? — дівчина зітхнула. — Ну, доторкнися до мене! Чи тобі, сеньйорові, гидко мати справу з простолюдкою? Заспокойся, в такі хвилини навіть найзнатніші сеньйори забувають, хто вони.
— Я не можу забути, донно… — голос хлопця став зовсім тихим. — Я прийняв обітницю… Вибач, мені треба йти.
— Іди! — мені здалося, що я чую плач. — У тебе, напевно, багато гріхів, святий отче! Те, що ти сьогодні відштовхнув мене, — теж гріх. Будь ти проклятий!
— Пробач, дочко моя.
Я кахикнув. Тіні завмерли, потім та, що нижча, — Анжела, — метнулася вбік. Я підійшов ближче.
— Вечеря готова, брате Ансельме?
— Так, отче Гільйоме.
— Ходімо.
Я доторкнувся до його плеча й легенько підштовхнув до порогу. Він не опирався.
— Довго ти ходити по дрова! — проголосив П’єр, побачивши італійця. — Юшка холонути.
— Байдуже, — Ансельм присів на лаву й відвернувся.
— Усе готове, отче Гільйоме! — П’єр поставив на стіл дерев’яну таріль із хлібом. — Сьогодні я сам варити…
— Суп із неозначеною формою дієслова, — в’яло прокоментував італієць і раптом повернувся до мене:
— Отче Гільйоме! В обителі про таке не запитують, тож можете відразу посадити мене за «Світильник»…
— Про що ви хотіли запитати, брате мій? — поцікавився я, жалкуючи, що в присутності щиросердного нормандця нам не вдасться поговорити відверто.
— Адже ви були одружені, отче Гільйоме?
— Брате Ансельме! — відразу ж втрутився П’єр. — Не треба про це! Ти що, не знати?
— Усе гаразд, брате Петре…
ebooksa