Овернський клірик

22
18
20
22
24
26
28
30

— Зате ченці не відштовхують духовних дочок!

— Це псевдобрати.

— Що вони з тобою зробили, дурнику? — дівчина зітхнула. — Ну, доторкнися до мене! Чи тобі, сеньйорові, гидко мати справу з простолюдкою? Заспокойся, в такі хвилини навіть найзнатніші сеньйори забувають, хто вони.

— Я не можу забути, донно… — голос хлопця став зовсім тихим. — Я прийняв обітницю… Вибач, мені треба йти.

— Іди! — мені здалося, що я чую плач. — У тебе, напевно, багато гріхів, святий отче! Те, що ти сьогодні відштовхнув мене, — теж гріх. Будь ти проклятий!

— Пробач, дочко моя.

Я кахикнув. Тіні завмерли, потім та, що нижча, — Анжела, — метнулася вбік. Я підійшов ближче.

— Вечеря готова, брате Ансельме?

— Так, отче Гільйоме.

— Ходімо.

Я доторкнувся до його плеча й легенько підштовхнув до порогу. Він не опирався.

— Довго ти ходити по дрова! — проголосив П’єр, побачивши італійця. — Юшка холонути.

— Байдуже, — Ансельм присів на лаву й відвернувся.

— Усе готове, отче Гільйоме! — П’єр поставив на стіл дерев’яну таріль із хлібом. — Сьогодні я сам варити…

— Суп із неозначеною формою дієслова, — в’яло прокоментував італієць і раптом повернувся до мене:

— Отче Гільйоме! В обителі про таке не запитують, тож можете відразу посадити мене за «Світильник»…

— Про що ви хотіли запитати, брате мій? — поцікавився я, жалкуючи, що в присутності щиросердного нормандця нам не вдасться поговорити відверто.

— Адже ви були одружені, отче Гільйоме?

— Брате Ансельме! — відразу ж втрутився П’єр. — Не треба про це! Ти що, не знати?

— Усе гаразд, брате Петре…