З будинку ми вийшли мовчки й присіли на лаву, що стояла неподалік від воріт. Вулиця, як це зазвичай буває вдень, здавалося зовсім порожньою, лише здаля долинали гучні голоси. На це ми не звернули уваги, як пізніше з’ясувалося — даремно.
— Роза де Гарр, — замислено проказав Ансельм. — Чому про неї жодного разу ніде не згадали?
— Роза Дагарр, — уточнив я. — Цікаво, вона була теж рудою? Рудою басконкою?
— Згадав! — раптом скинувся Ансельм. — Ну звичайно! Отче Гільйоме, згадайте брата Христофора. Він дуже дивно розтягує голосні!
— І говорить замість «уї» — «ує», — кивнув я.
— Хіба ви не помітили? — обличчя італійця пашіло від збудження. — Цей Санксі говорить точнісінько так само! Якщо не звертати уваги на його басконські слівця…
Зробити це було не дуже просто, але я все ж таки спробував. Так, хлопчик правду каже! Я й сам мав би здогадатися — мову Санксі де Гарра насилу можна було зрозуміти з тієї простої причини, що на половину басконських слів припадає чверть слів «ланг д’ок», а ще чверть… «ланг д’уї»! Проте не звичною мені говіркою, що зустрічається в Іль-де-Франсі, а саме тією, якою розмовляє наш достойний побратим — отець Христофор!
— Отець Христофор прийшов у Сен-Дені десять років тому, — я не квапився, бажаючи продовжити задоволення від нашого невеличкого відкриття. — Він прийняв сан в обителі Святого Боніфація неподалік від Ванна…
— Бретань! — Ансельм клацнув пальцями. — Санксі де Гарр із Бретані! Тепер зрозуміло, чому він рудий.
— Але він жив у Басконії, брате Ансельме. Впевнений, що в нього справді є родичі в Лабруа. Він, певна річ, сказав правду про свої плавання.
— Певна річ! Це легко перевірити — Лабруа поруч, — нетерпляче перебив італієць. — Але він щось приховує! Інакше навіщо йому видавати себе за басконця? І ця Роза…
Напевно, ми б ще довго обмінювалися враженнями, аж раптом крики посилилися, дико заверещала жінка й відразу ж ударив дзвін.
Артигат зустрічав нас похоронним дзвоном, тепер же на дзвіниці били на сполох.
Я підхопився, роззираючись навсібіч у пошуках диму — зазвичай на сполох б’ють при пожежі. Але черепичні дахи села виглядали цілком безтурботно. Отже, щось інше.
— А ось і брат Петро! — Ансельм гмикнув, показуючи в бік будинків, які стояли неподалік від лісу.
Достойний нормандець поспішав, плутаючись у довгій рясі. За всі роки в Сен-Дені я ще жодного разу не бачив, щоб П’єр поспішав — навіть на обід. Залишалося здивуватись і зачекати, щоб наш побратим роз’яснив усе сам.
Підбігши до лави, П’єр насилу зупинився, здійнявши цілу хмару куряви, потім змахнув рукою:
— Демон! На узліссі! Страшний!
Я знов озирнувся. Дзвін гримів, вулицею вже бігли мешканці славної громади Артигата, озброєні кілками й палицями.
— Хоробрі вілани! — пробурмотів Ансельм, підводячись. — На кшталт наших тосканців.
ebooksa