…і до того ж зізнайся: ти вже давно шукаєш у колоді темну карту.
Ця думка так прикро вразила його, що він мало не заїхав на узбіччя. Потім спіймав очима своє відображення в дзеркалі заднього огляду й побачив зовсім не те вмиротворене, всім задоволене обличчя, яке було у нього зранку. Тепер воно стало таким, як отоді на прес-конференції в лікарні і як тоді, коли він рачкував по снігу в міському парку Касл-Рока. Страшенно блідий, під очима темні, схожі на синці кола, надто різко проступили зморшки.
Ні. Це неправда.
Але то була правда. І тепер, коли вона зринала на поверхню, аж ніяк не випадало її заперечувати. За перші двадцять три роки свого життя він потиснув руку одному-єдиному політикові — в 1966 році, коли Ед Маскі виступав у їхній школі. А за останні сім місяців привітався за руку з добрим десятком визначних осіб. І хіба не перебігала щоразу в його свідомості потаємна думка: «
Хіба не шукав він увесь цей час політичний відповідник Френка Додда?
Так. То була правда.
Але правда було й те, що про жодного з них, крім Картера, він майже нічого не дізнався, та й сигнали, які надійшли від Картера, не дуже його стривожили. Потиск Картерової руки не викликав у нього того моторошного відчуття, що виникло тоді, коли він тільки побачив Грега Стілсона на екрані телевізора. Йому здалося, що гру в усміхненого тигра — під шкурою звіра людина — Стілсон вивернув навиворіт. Під шкурою людини ховався звір.
2
Хоч як там було далі, та свій дорожній сніданок Джонні їв не на трибуні стадіону Фенвей-Парк, а в міському парку Трімбулла. Він приїхав туди невдовзі після полудня й прочитав на дошці оголошень, що зустріч з кандидатом відбудеться о третій.
Він подався до парку, сподіваючись знайти затишну місцинку й згаяти в самотині час, що лишився до початку мітингу, але там уже збирався люд: хто розгортав підстилки, хто розкладав провізію, хто що.
Трохи далі кілька чоловік опоряджували естраду. Двоє запинали невисокий бар’єр зоряно-смугастими полотнищами. Ще один, стоячи на драбині, чіпляв до заокруглого верху різноколірні паперові стрічки. Інші встановлювали звукову апаратуру, і, як Джонні зрозумів ще тоді, коли дивився репортаж Сі-бі-ес, то була не якась там дешевинка за чотири сотні доларів. На динаміках впадала в око марка «Алтек-Лансінг», і встановлювали їх дуже ретельно, щоб досягти об’ємного звучання.
Передова обслуга (хоч на вигляд ті хлопці більше скидалися на хіпарів, що готують естраду до концерту групи «Іглз» чи «Гейлз») працювала вправно й злагоджено. Все робилося цілком професійно, і це якось не узгоджувалося із самою подобою Стілсона, що вдавав такого собі симпатичного дикуна з Борнео.
Публіка була переважно молода, десь від п’ятнадцяти до тридцяти п’яти. Усі приємно бавили час. Малюки тупцяли сюди-туди, стискаючи в рученятах підталі шоколадні фігурки. Жінки базікали й сміялися. Чоловіки пили пиво з пластмасових стаканчиків. Кілька собак никали довкола, хапаючи все, що могли вхопити. А з неба лагідно світило сонце.
— Перевірка, — сказав у мікрофон один з тих, що були на естраді. — Раз… два… три… — Один динамік гучно завищав, і молодик махнув рукою, показуючи, щоб його віднесли далі.
«Так не готуються до передвиборного мітингу, — подумав Джонні. — Це скоріше скидається на лаштування до дружнього бенкету… чи до танцювальної вечірки».
— Перевірка… раз… два… три… перевірка… перевірка…
Тут Джонні побачив, що вони прив’язують величезні динаміки до дерев. Не чіпляють на вбиті цвяхи, а прив’язують. Стілсон виступав як палкий захисник навколишнього середовища, і хтось попередив обслугу, щоб вони, боронь боже, не пошкодили жодного дерева в жодному міському парку. Джонні бачив, що все виважено до найменших деталей. Тут нічого не робилося стук-грюк, аби з рук.
До невеликої (і вже забитої вщерть) автомобільної стоянки під’їхали зліва два жовті шкільні автобуси. Двері розсунулись, і з автобусів, жваво перемовляючись, почали виходити чоловіки й жінки. Вони дуже різнилися від публіки, що вже зібралася в парку, бо всі були вичепурені, мов на свято: чоловіки в костюмах чи гарних спортивних піджаках, жінки в хрустких спідницях з блузками чи в ошатних сукнях. Усі вражено й захоплено, наче діти, озиралися довкола, і Джонні несамохіть осміхнувся. То приїхали підготовчі курси кандидатів в американські громадяни і з ними Нго.
Джонні рушив до автобусів. Нго стояв з якимсь високим на зріст чоловіком у вельветовому костюмі й двома китаянками.
— Привіт, Нго, — сказав Джонні.