все звершити, і «хай поможе йому бог». Обличчя його урочисте, спокійне, навіть суворе, але гаряча хвиля радості розпирає йому груди, гупає в скроні. Бо той старий чоловік з переляканими очима польової миші — не хто інший, як голова Верховного суду Сполучених Штатів Америки, і
(о боже, туман, туман, блакитний туман із жовтими смугами)
ось усе починає поступово зникати в тому блакитному тумані… тільки то не туман, а щось відчутне на дотик. То
(в майбутньому, в мертвій зоні)
щось із майбутнього. Його власного? Стілсонового? Джонні цього не знав.
Було відчуття льоту — льоту крізь блакить — над цілковитою пусткою, якої майже не видно. І цю пустку розтинав безплотний голос Грега Стілсона, голос чи то уціненого Господа бога, чи то якогось духа з комічної опери: «
— Тигр, — глухо пробурмотів Джонні. — Тигр — там, за блакитним. За жовтим.
Потім усе те — видива, образи, слова — потонуло у всеосяжному тихому рокоті забуття. Джонні причувся якийсь солодкавий жовтий дух, наче від палених автомобільних шин. На якусь коротку мить його внутрішнє око розплющилося ще ширше, пильно видивляючись, і оте блакитне й жовте, що заслонило собою все, почало ніби тверднути, набираючи форми… форми чогось… І звідкись ізсередини до нього долинув жіночий крик, далекий і сповнений жаху крик: «
А тоді все зникло.
Згодом Джонні запитував себе, скільки ж часу вони отак стояли. Мабуть, секунд п’ять. Потім Стілсон почав забирати руку,
А на обличчі Стілсона відбивався непереборний жах.
«
Два мотоциклісти чимдуж сунули до них, відпиляні від більярдних київ цурпалки були тепер у них в руках, і Джонні заціпенів від страху: ось зараз вони вдарять його, вдарять по голові отими своїми дубцями й доведуть, що його, Джонні Сміта, голова — це всього-на-всього восьма куля, яку треба загнати в бічну лузу, і зараз вони це зроблять, заженуть її назад у морок коми, і цього разу він уже не видряпається, а отже, ніколи нікому не розкаже про те, що побачив, і не зможе нічого змінити.
Відчуття цілковитого краху… О боже, це ж
Він спробував позадкувати. Люди розступалися, знов напирали, кричали з переляку (чи, може, від збудження). Стілсон уже опанував себе, він обернувся до охоронців і похитав головою, стримуючи їх.
Що було далі, Джонні не бачив. Він захитався, голова його безсило впала, а повіки помалу склепились, наче в п’яниці після тижневого загулу. Потім його поглинув тихий всеосяжний рокіт забуття, і Джонні радо віддався йому. Він знепритомнів.
Розділ двадцять перший
1
— Ні, — відповів на запитання Джонні начальник трімбуллської поліції Бейс, — ніхто вас ні в чому не звинувачує. Ви не під арештом і не зобов’язані відповідати на запитання. Але ми були б дуже вдячні, якби ви відповіли.
—