Сміт сидів блідий як крейда, пив воду з паперового стаканчика, поданого йому Бейсом, і руки його аж трусилися. Одна повіка нервово посіпувалась. Ну просто-таки живий образ убивці-неврастеніка, хоч найсмертоноснішою зброєю при ньому були ножички для нігтів. І все-таки Ленкт закарбував у пам’яті це своє враження — до цього зобов’язувала професія.
— Що я можу вам сказати? — запитав Джонні.
Він опритомнів на ліжку в незамкненій камері. Голова боліла так, що аж в очах тьмарилось. Тепер біль поступово вщухав, залишаючи по собі дивне відчуття порожнечі. Так ніби з голови все вийняли, а натомість напхали вати. У вухах весь час бринів якийсь високий звук — не дзвін, а скоріш монотонне дзижчання.
Минала вже дев’ята година вечора. Стілсон зі своїм почтом давно поїхав з міста. Всі сосиски було з’їдено.
— Ви можете розказати нам, що ж там усе-таки сталося, — відповів Бейс.
— Було жарко. Мабуть, я надто збудився й зомлів.
— Ви на щось хворієте? — ніби між іншим спитав Ленкт.
Джонні пильно поглянув на нього:
— Не грайте зі мною в хованки, містере Ленкт. Коли ви знаєте, хто я, то так і скажіть.
— Знаю, — погодився Ленкт. — Мабуть, ви таки справді екстрасенс.
— Не треба бути екстрасенсом, аби здогадатися, що агент ФБР веде якусь свою гру, — відказав Джонні.
— Ви із штату Мен, Джонні. Там народились і виросли. Що робить житель Мену в Нью-Гемпширі?
— Викладає.
— Синові Четсворта?
— Знов-таки — коли знаєте, навіщо питати? Чи, може, ви мене в чомусь підозрюєте?
Ленкт запалив сигарету.
— Багата родина.
— Еге ж. Багата.
— Ви що — прихильник Стілсона, Джонні? — запитав Бейс.
Джонні не любив, коли незнайомі люди одразу починали звертатися до нього на ім’я, як ці двоє. Це діяло йому на нерви.