— Пишу. Я письменник.
— Ти ба, — похитав головою той. — Справжній письменник? Ти чула, Уляно?
— Чула, чула, — вона знову зникла на кухні й через мить з’явилася з вареною куркою. — А як же це ви до нас потрапили?
— Це онук покійного Матвія, — пояснив Семен. Він пірнув під лаву і, як фокусник, витяг звідти закупорену целофаном півлітру. — Каже, що хоче в селі пожити. А я йому кажу — немає у нас нічого цікавого. Глушина та й усе.
Стефан помітив, як вони обмінялися швидкими поглядами — надто швидкими, щоб зрозуміти, що за ними криється. Вирішив не здаватися.
— А мені подобаються ці місця. Тут є щось… щось таємниче, містичне…
— Немає тут нічого, — відповіла Уляна трохи різкувато. — Та й що тут може бути? Самі лише старі діди. Он у Хуторці й кіна крутять, і магазин свій…
— Жінко, — перебив її Семен. — Меньш балакай і швидше рухайся. Не бачиш — гість вже слину ковтає.
— А ти б поміг краще, — дорікнула вона. — Ач, розсівся! Треба оно по балона їхати, бо плитка ледве жевріє, а тобі й діла немає.
— А піч на що? Позвикали до техніки, а хазяйство простоює… Сідай вже та будемо обідати.
Господиня принесла тарілки, і всі вони сіли за стіл. Стефан обвів очами цю неймовірну за його мірками кількість страв. Для нього домашня їжа була такою ж екзотичною, як і китайська кухня. Шлунок зрадницьки забуркотів.
Семен відкоркував пляшку й рішуче підніс до його чарки, але Стефан завбачливо накрив її долонею.
— Не треба, — промовив він. — Я не п’ю.
Хазяїна ця заява, здається, образила.
— А я п’ю? — здивувався він. — Тут же немає чого пити! А сто грам за знайомство — це сам Бог велів.
— Пробачте, але я…
— Це ж не ваша міська палітура, — продовжував спокушати той. — Тут кожна краплина, як кришталь — п’єш і не кривишся. Як кажуть, розумному на здоров’я, дурному на безголов’я… П’ятдесят грам — і все.
Стефан зітхнув.
— Гаразд. П’ятдесят — і все.
Той націдив всі сто і задоволено всміхнувся.