Глибинка

— Пусте. Грюкни-но ще цими дверцятами. Стерво, тільки й знають, що ламаються.

Стефан виконав прохання. Водій крутонув руля, і вони рушили.

— Взагалі-то я не беру пасажирів, — мовив він, випльовуючи папіросу у вікно. — Наказ. Але не можу дивитися, як хтось отак стирчить під дощем, туди його все. Сам-то не місцевий, га?

— Ні. Я з Києва.

— Он воно що. Я й дивлюся, наче не місцевий… То куди їдемо, чоловіче?

— Маренівка, — назва відразу спливла у пам’яті. Стефан зтрусив воду з волосся. — Довезіть мене до лісництва, якщо вам по дорозі.

— Невже й справді у стару Маренівку вирядився? — вирячив очі водій. — Господи, туди вже років з п"ятнадцять ніхто не навідується!

— Чому? Люди там більше не живуть?

— Люди-то живуть, тільки мало їх там залишилося, — відповів той. — Кажуть, земля там проклята, ось так.

Стефан був готовий почути щось подібне в самому селищі, проте з вуст цього здорованя це прозвучало досить дивно. Він обережно запитав:

— І ви в це вірите?

У погляді водія промайнула образа.

— Либонь, думаєш, що ми тут всі, як оті пеньки? Х-хе… У нас із цим усе гаразд — радіо, телевізор у кожній хаті, всігда в курсі… Отож-бо, всі дуже розумними поставали. А коли кажуть люди, що земля там проклята, то значить, так воно і є. Я сам живу неподалік і багато чого чую.

— І що ж кажуть люди? — поцікавився Стефан.

— У цього села погана історія, — водій витрусив із зім’ятої пачки останню папіросу і встромив її в рота. — Може, як задобриш когось з тих людей, то вони тобі й розкажуть все як було. А може й ні. До них ще треба знайти підхід… ось так. З того часу, як там усе це сталося, ніхто новий там більше не оселявся — бояться, а тим, що залишилися, все байдуже. Та й куди вони підуть? Так і доживають свій вік… А сам ти чого туди зібрався?

— Хочу трохи пожити в селі, — просто відповів він. — Набратися свіжих вражень. Я письменник.

— Та ну! — ледь не зомлів водій. — А не брешеш? От же ж які люди на дорозі трапляються! А чого ж ти, письменнику, у таке дурнувате місце вирядився? Давай я тебе краще у свій Червоний Хуторець відвезу. Житло знайдемо, будеш собі писати хоч з ранку до ночі. З жінкою познайомлю… га?

— Та ні, дякую. У Маренівці колись жили мої родичі, от я і хочу побачити, чи залишився там хто.

— Е-е, це навряд чи. Людей там зараз зовсім мало стало. Хто помер, а хто поїхав… У них родичів немає, хіба що в одному селі. Живуть, як під ковпаком, туди їх розтуди…

Стефан посміхнувся.