— Тепер там я живу. Може чув, у діда твого брат був молодший, Михайло. То це мій батько. Теж царствіє йому небесне. — Чоловік протягнув руку. — Семеном мене звати.
— Стефан, — потиснув руку. — Шкода, що я не встиг…
— То ти тільки за цим і приїхав?
— Я, взагалі, хотів пожити тут трохи. Може знаєте, у кого я можу зупинитися?
— Краще б ти їхав звідси, — сказав Семен. — Нема чого тут робити заїзжому, повір мені. Не те, що я вигоняю… просто тут не найкраще місце, щоб відпочивати.
— Я чув, що кажуть люди, — обережно відповів Стефан. Той уважно подивився на нього крізь примружені очі.
— Не треба тобі до чужих йти, раз таке діло, — відповів несподівано. — Можеш поки у нас пожити. Було б краще, якби ти повертався назад, але я бачу, що ти вже все вирішив.
— Знаєте, я не хочу нав’язуватися…
— Та годі. Пішли вже, як залишаєшся. Місце є.
Семен повернувся і попростував до хати. Стефан рушив за ним, намагаючись не відставати. Досі все начебто йшло вдало.
Так завершилася його подорож.
Семенова дружина виявилася ще худішою, ніж чоловік.
На довгому втомленому обличчі, здається, не було нічого, окрім великих блискучих очей. Коли вони увійшли, вона поралася біля невеличкої двоконфорочної плитки і, здається, не здивувалася, коли чоловік сказав, що їхній гість поживе у них деякий час. Лише кволо посміхнулася:
— Що ж ви стоїте у порозі — заходьте!
— Дякую, — Стефан зайшов у хату й сором’язливо присів на стілець у кутку. Його погляд ковзнув інтер’єром дідового помешкання, і він відзначив, що нові хазяї майже не внесли до нього ніяких змін: той самий буфет коло стіни, той самий стіл, ті ж вицвілі шпалери. Змінилися хіба що фотографії на стінах.
— Жінко! — гукнув Семен. — Накривай швидше на стіл.
Чоловік з самого Києва їхав…
— То ви з Києва? — поцікавилася дружина, виносячи з кухні великий казан з тушеною картоплею. Стефан відчув, ж затріпотів його шлунок.
— Так. Я, власне, ненадовго…
— А чим же в Києві займаєшся? — спитав хазяїн, присідаючи поруч з ним на лаві.
ebooksa