Глибинка

— Пий, пий. Всю радіацію повиводить.

Підняли чарки, і Семен проголосив:

— За здоров’я!

Горілка була й справді на диво — м’яка, як джерельна вода, і зовсім без запаху. Відчув, як усередині в нього розтікається тепло, а в голові — туман. Якщо тут так п’ють перед кожною їжею, тоді є від чого непокоїтися.

Чарчина зробила свою справу — язики порозв’язувалися. Накладаючи в тарілку холодець і картоплю, Стефан розповів про справи в Києві, про погоду, про особливості своєї роботи. Трохи посперечалися про політику й нестабільний стан економіки (тут Семен вразив його своєю обізнаністю — неначе це він щойно прибув з міста). Уляна більше мовчала, лише кілька разів піддакнула, коли мова пішла про нестачу грошей. Коли всі теми були вичерпані, Стефан незграбно підвівся з-за столу й подякував хазяям за неймовірний обід.

— То що ж ти з’їв? — пхикнув Семен, викладаючи біля себе гірку кісток. Було незрозумілим, куди йому ліз увесь цей харч. — Сідай, ми тільки почали!

— Ні, дякую. Хочу трошки перепочити з дороги.

— Оно ваша кімната, — сказала Уляна піднімаючись, щоб прибрати зі столу недоїдки. — Увечері я вам дістану чисту постіль.

— Чудово. Ще раз дякую.

У цій маленькій кімнатці, пригадав він, і жив дід Матвій.

Зараз тут стояла заслана постіль, швейна машинка з педальним приводом і невеличка тумбочка, на якій завмер вкритий пилом пластмасовий фікус. Килим на стіні був лише величезним шматком полотна з намальованими олією квітами. Дивлячись на нього, Стефан втомлено присів на ліжко. Цей день зовсім виснажив його, не звиклого до таких подорожей, проте нарешті можна розслабитися… Голова відкинулася на подушки, неначе прислухаючись до післяобідньої колискової, яку співав задоволений шлунок. Треба буде віддати їм ті консерви, подумав, борючись з дрімотою. Не везти ж їх назад у Киів.

Якщо тільки вони знають, що таке консерви…

Намальовані квіти попливли перед його очима, повіки сіпнулися і повільно зімкнулися.

Отямився так само несподівано, як і задрімав. За стіною Уляна все ще торохтіла посудом, і Стефан зрозумів, що заснув лише на кілька хвилин. А тоді побачив перед собою Семена.

— Спиш чи що? — запитав той, заглядаючи йому у вічі.

Тоді випростався. — Пішли на двір, побалакаємо.

Стефан позіхнув і підвівся на ноги. Побачив, що хазяїн вже трохи похитується, і не здивувався, коли побачив під столом порожню пляшку. Удвох вийшли надвір. Хмари вже майже розійшлися, і перші промені вечірнього сонця несміливо торкалися мокрого листя дерев.

Семен розклав на лаві газету й вони присіли. Він витяг з кишені пачку «Прими», протягнув Стефанові.

— Будеш?

Той взяв одну сигарету.