Його супутник, породження людського страху і власної темної фантазії, за весь цей час не вимовив ні слова. Стефан все ще тримав його долоню, схожу на грудку сирої землі, проте очам іноді здавалося, що довга біла сорочка хлопчика маячить десь попереду, зникаючи за деревами. Хоча, що тут дивного? У теперішніх обставинах це було більш природнім, аніж відчуття холодного вітру на оголеній шкірі чи твердого ґрунту під ногами.
Вони все далі заглиблювалися у лісові хащі, і Стефан раптом здогадався: вони йдуть до кручі, туди, де, за Семеновими словами, люди поховали Оксану, зловісну посібницю старого чаклуна. «Мене послали по тебе», сказав йому малий. Тепер вже можна було здогадатися, що відбудеться далі, але йому й на думку не спало повертатися назад. Навряд чи він зміг би це зробити, навіть якби й захотів. Він казав собі, що це просто цікавість, як тоді, у далекому дитинстві, але це було щось інше. Якась химерна, безтілесна сила захопила його, і Стефанові нічого не залишалося, як лише продовжувати грати за чужими правилами. Він перетворився на спостерігача, пішака у чиїхось невидимих руках, і усвідомлення того, що це лише сон, не дуже допомагало.
Невідомо, скільки часу пройшло, поки вони дісталися до місця. Вийшовши з поміж частоколу товстих стовбурів, він нарешті побачив, як вкрита місячним пилом земля раптово обривається у глибокий, сповнений густої темряви яр. У Стефана з’явилося відчуття, що він досяг краю світу, і там, за осяяною межею — сама лише порожня пітьма. Десять швидких кроків, і він полетить у темну нескінченність, щоб дізнатися, що ж криється за гранню реальності…
Щось стирчало з землі, темне і довге, як зламаний хрест на могилі. Лопата, здогадався він.
Андрійко підвів свої яскраві порожні очі, і на його обличчі заграла ікласта посмішка.
— Ти знаєш, що треба робити, чи не так? — промовив він. — Тільки тебе чекали.
Стефан не відразу зрушив з місця. Він спитав себе, чи не надто далеко зайшло все це, і почув у відповідь:
Він підійшов і поклав долоню на держак лопати. Тверда, цілком матеріальна ручка. Озирнувся, шукаючи очима хлопчика, і нікого не побачив. Стефан був сам у цьому похмурому місці, і, скоріше за все, так було і з самого початку.
Ні, не сам він сюди прийшов — щось привело його. Може, й не було того хлопця, але почуття, що ним керують, нікуди не зникло. Воно було схоже на компас, прихований усередині. Стефан підняв лопату і задумливо на неї подивився. Звичайно, вони обрали його, тому що він єдиний у цьому місці, хто підвладний цій силі, і захопити його було простіше простого. Усвідомивши це, він знову відчув ту саму байдужість, і тільки міцніше стиснув держак.
Він вже знав, куди треба вдарити, і з силою увігнав лезо лопати у кам’янистий ґрунт. Що ж, хай буде, як вони хочуть. Йому нема чого їм протиставити.
Свідомість знову блимнула і заколивалася, неначе слабіючий телевізійний сигнал, а його обличчя стало жорстким і зосередженим, коли він з чіткістю механізму почав заглиблюватися в землю.
Раптова думка привела його до тями. Він випростався і побачив, що краї ями вже досягли рівня його живота. Неймовірно, а йому здавалося, що він лише почав… Присівши навколішки, почав розгрібати землю руками, немов азартний скарбошукач у пошуках золота. Холодний вітер студив його майже голе тіло, але він цього не помічав. Пальці, байдужі до болю, вивертали з землі грудки та великі камінці, і врешті решт наштовхнулися на щось, що нагадувало кінець ломаки. Він спробував розхитати його, але безрезультатно.
Ось воно, прошепотіли губи. Стефан знав, що це: кінець осикового кілка. Він подвоїв зусилля, жбурляючи жмені землі через плече. Раптово з’явилося нестримне бажання побачити її на власні очі, зрозуміти нарешті, де правда, а де лише його вигадка. Він мусить з’ясувати це, бо інакше просто збожеволіє.
Руки торкнулися чогось м’якого і на мить завмерли в повітрі, зачаровані. Його очі розрізнили обриси засипаного землею людського тіла. Жіночого тіла. Кілок стирчав точнісінько з її грудей.
Стефан нахилився вперед, але не відчув запаху розкладу — лише сморід сирого грунту. Він обережно зтер землю з її обличчя і здригнувся, коли пальці ковзнули по ніжній шкірі. Перед ним лежала дівчина, що видавалася йому сплячою царівною, без жодних ознак гниття.
ebooksa