Глибинка

Коліно гулко стукнуло об ніжку столу, і, скривившись од болю, відразу все пригадав. Ну звісно, заснув, стоячи на варті. Читав газету й заснув… Чекайте хвилинку. Але ж він не міг читати в темряві. Як не намагався, так і не зміг пригадати, щоб він виключав світло. Хоча це могла зробити й Уляна… але тоді вона обов’язково б його розбудила.

Коли він співставив усі ці факти, увесь сон злетів з нього. Спина повільно вкрилася холодним липким потом, а груди стиснув страх. «Лампочка», сказав він собі. «Заспокойся, це, мабуть, лампочка перегоріла». Але це було не так, і він це знав… Далекий годинник продовжував чітко рахувати секунди, і разом з ним зацокотіли його зуби, бо це були останні секунди його життя. З’явилася рятівна думка:

«Куди я подів ті кляті кілки?»

Ага, на кухні. Згадав, що залишив їх на кухні — поклав біля дерев’яного ящика з дровами. Біля дверей у кухню знаходиться вимикач. Коли він буде проходити повз нього, то зможе перевірити, чи дійсно справа у жарівці. Залишається тільки підвестися і в п’ять швидких кроків подолати цю відстань.

Повільно виліз з-за столу, пошепки проклинаючи себе за те, що не передбачив усього відразу. Чи зможе дістатися до дверей перш, ніж щось накинеться на нього? Запитання не з легких. Крок за кроком ноги повели його вперед, а руки витягнулися, як у сліпого. Цей короткий проміжок часу розтягнувся на ціле життя, і коли до дверей залишалося лише два кроки, перед ним з’явилися очі.

Семен закляк на місці, відчуваючи тільки надзвичайно голосний стук свого серця. Очі, яскраві зелені очі нерухомо дивилися крізь пітьму прямо на нього, перетворюючи на безвільну ляльку. А тоді пролунав веселий дитячий голос:

— Привіт, Семене. Вибач, я не можу дістати до вимикача.

Власник голосу дзвінко засміявся.

— Це ти, мале стерво? — видавив Семен, коли зрозумів, що досі може говорити. — Ось я тебе зараз провчу. Тільки дай мені пройти.

— Е ні, — відповів Андрійко, не перестаючи сміятись. — Так не піде. Такий великий дядько хоче образити маленького хлопчика. Чи не за цим ти сюди так рвешся?

У темряві гучно тріснуло дерево, а тоді під ноги Семену щось жбурнули. Його кілки. Очі між тим почали наближатися, і він завбачливо зробив крок назад. Якщо він не потрапить на кухню, то сподіватись більше нема на що. Борючись із тремтінням у голосі, він спитав:

— Як ти увійшов до моєї хати? Я тебе не запрошував.

— Це люб’язно зробив за тебе наш спільний друг, — відповів хлопчак. Схоже, ця гра приносила йому задоволення. — Надзвичайно цікава людина. Освічена, начитана…

— Ось як? Тоді я відміняю запрошення!

— На жаль, це міг би зробити тільки він. Але не варто шкодувати, — Андрійкові інтонації стали майже панібратськими. — Гадаю, твоя дружина, коли прокинеться, оцінить це.

— Що ти зробив з нею?! — заволав Семен несамовито.

Ні, це все не насправді, скоріше за все, він продовжує спати за тим столом, і йому сниться жах. Не може бути, щоб все це відбувалося тут, у його хаті, яка кілька хвилин тому здавалася такою безпечною.

— Я? — хлопчик зробив ще крок, і в слабкому світлі місяця, що лився через вікно, вималювалася його худорлява постать.

— Нічого я не робив. Я лише запросив свою володарку на вечерю. Ти ж не проти? Я можу вас познайомити.

У пітьмі позаду нього з’явилася ще одна пара очей, і той, кому вони належали, був набагато вищим від свого маленького супутника. Семен зовсім не здивувався, коли почув дзвінкий дівочий голос.