Глибинка

— Вітаю, хазяїне, — мовила Оксана. — Не хотілося тебе будити, тому ми вирішили зробити тобі сюрприз.

До болю замруживши очі, він обхопив свою голову руками й застогнав. Ні, ні, це все сон, жахливий сон. Ось зараз він прокинеться. Проте нічого не змінилося, і два жорстокі погляди були так само спрямовані на нього. Примарні білі постаті почали повільно наближатися.

— Твоїй дружині пощастило, — сказала дівчина усміхаючись. — Вона навіть не встигла прокинутись. Це станеться пізніше, і коли вона відкриє очі, то найперше відчує гордість від того, що саме їй випало стати моєю першою жертвою. Але ти ще можеш все надолужити. Звісно, якщо хочеш…

Семен відчув, що уперся в стіл. Далі відходити не було куди. Він зрозумів, що програє у будь-якому випадку, і все, що йому залишалося — це гідно померти. Склавши руки на грудях, він почав чітко декламувати:

— Отче наш, що єси на небесах! Да святиться ім’я твоє, да прийде…

В очі раптово вдарило світло, і він скрикнув від болю. За якісь долі секунди Семен встиг роздивитися їх, ці білі неживі обличчя, червоні губи й обведені чорним очі. А тоді, засичавши як ошпарена кішка, Андрійко плигнув на нього і встромив ікла прямо в шию. Він не відчув цього, тільки зрадів, коли, нарешті, прийшла темрява і накрила його своїм чорним простирадлом. Все зникло.

Над селом панувала ніч.

Частина II

В забутті (11)

Стефан прокинувся о шостій вечора. Кілька хвилин він просто лежав і дивився у стелю спальні, спочатку не усвідомлюючи ані існування самого себе, ані свого місцезнаходження, і відчуваючи тільки приємне розслаблення. Потім почали з’являтися слабкі думки — щось про запах смерекового лісу і місячне світло. Він спробував підвестися і застогнав від болю у м’язах. А тоді над ним схилилося обличчя дружини.

— Нарешті ти отямився, — сказала вона. — Може, все ж таки розповіси, що сталося?

Сталося? Стефан довго не міг зрозуміти, що вона має на увазі. Лише пробурмотів те, що вертілося на язиці:

— Де я?

— Удома, де ж ще. Хіба забув? Ти ж повернувся сьогодні опівдні.

Повернувся… Так, тепер він згадав. Здається, він їздив у якесь село… чи тільки збирався? Чи, може, це йому наснилося?

— Ти дуже мене налякав, — промовила Марина, не зводячи з нього очей. — У тебе був такий вигляд, наче тебе довго били. Стефе, що трапилось?

Він не відповів. Зібравши останні сили, підвівся з ліжка й побрів до ванної, де з дзеркала на нього глянули власні припухші очі. Господи, ну й вигляд. Треба прийняти ванну й поголитися, і не завадило б добряче пообідати… чи повечеряти?

— Котра година? — гукнув з дверей.

— Шість вечора.

— І коли я прийшов?