Глибинка

Данило схрестив руки на грудях і щось гулко забурмотів. Звідкілясь подув різкий льодяний вітер, і шибки у вікнах задзеленчали. Марина скрикнула і притулилася до чоловіка, який і сам ледь тримався на ногах від страху. Незнайомець здійняв руки вгору й сказав:

— Нічого не вийде, старий. Твої штучки більше не діють.

Тебе тягнуть на дно ті душі, які ти загубив. Відчуваєш?

Підлога під ними здригнулася, а потім дошки навколо чаклуна почали ламатися, неначе річкова крига навесні, і десятки виснажених рук вилізли з землі та вчепилися в його голе тіло, рвучи його на шматки. Данило глянув униз і з відчаєм заволав, коли почорнілі пальці вмить обдерли його ноги до кісток. Людина в темних окулярах знову повернулася до Стефана і його дружини, затуляючи собою цю страшну картину.

— Тепер ви чисті. Забирайтеся звідси якомога швидше, і йдіть прямо на шосе. Звідти ви доберетеся додому.

— Але як?

— Не треба запитань — просто вірте. І нікому ні слова про те, що ви тут бачили.

— А як же вампіри на вулиці?

— Жоден з них вас не чіпатиме. Ну ж бо, тікайте швидше!

Хату знову трусонуло, і зі стелі полетіли шматки крейди.

Схоже, скоро все тут перетвориться на порох. Стефан попрямував до дверей, притискаючи дружину до себе, але не зміг не кинути востаннє погляд на Данила. Той тепер по самого пояса був у землі. З його рота лунали страшні крики, а мертві руки продовжували шматувати його спотворене тіло, перетворюючи на суцільне місиво. Таємничий незнайомець спостерігав за цим, склавши руки за спиною, неначе мистецтвознавець на виставці рідкісних картин. Стефан ризикнув востаннє звернутися до нього.

— Гей, — покликав він. — Хто ж ви такий?

Той повернув голову, і його обличчя осяяла приємна посмішка.

— Іноді мене називають Долею, — відповів він.

* * *

Вони вибігли на вулицю. Над селищем вже спустилася темрява, лише блискавки своїми спалахами висвічували шматки пейзажу, утворюючи майже стробоскопічний ефект, і в ці моменти Стефан бачив поодинокі фігури вампірів, що розбігалися хто куди. Як і казав незнайомець, жоден не наблизився до них — тепер їх турбував лише власний порятунок. Що ж, тут їхні інтереси збігалися. Він все ще не міг повірити, що їм вдалося вирватися з цього пекла (майже вдалося, виправив він себе), але раптово відчув такий приплив сил, що летів уперед, як на крилах, і дружина ледве встигала за його велетенськими стрибками.

— Стефане, давай повільніше…

— Ні за що в світі! — вигукнув він захекано.

Позаду щось завалилося зі страшним гуркотом, але він не став дивитися, що це було. Стефанові ноги виробляли викрутаси на дорожній грязюці, і кілька разів він ледве не впав, але все ж ні на мить не припиняв свого швидкого руху вперед. А потім вуличка зробила поворот, і вони вибігли на хрусткий гравій, лишивши позаду останню з хат. Досягши межі лісу, Марина смикнула його за руку й зупинилася.

— Та стій же! — пробурмотіла, переводячи подих. — Вирвавшись з полону вампірів, ми помремо від розриву серця… Стефе, дивись!

Вона озирнулася, неначе жінка Лота під час загибелі Содому і Гоморри, і Стефан простежив її погляд. Побачене примусило їх на якийсь затамувати подих, немовби й справді перетворивши на соляні стовпи. З цього місця, звідки якнайкраще відкривалася панорама селища, вони дивилися, як з неба одна за одною вдаряли блискавки, вони влучали точнісінько в дахи хатин, миттєво перетворюючи їх на величезні смолоскипи. Деякі з будівель вибухали — мабуть, через газові балони — і повітря сповнювалося палаючими уламками, а вогняні хвилі розтікалися навколо і розносили полум’я по всій Маренівці. Стефан відчув, як холодіє його спина.