Глибинка

— Стефане!

Його гукала Марина. Вона вказувала на одну з машин, що стояла на дорозі.

— Це той водій, що привіз мене сюди. Але що він тут робить? Я ж сама бачила, як він їхав назад…

Він побачив ті самі блакитні «жигулі», у які вони врізалися кілька годин тому. Чоловік в картузі, що сидів за кермом, видивлявся у вікно на стовп диму, що підіймався вгору, і виглядав цілком живим і неушкодженим. Стефан, який пам’ятав те що сталося тут нещодавно, розгублено глянув на свою дружину.

— Все повернулося, — пробурмотів він.

— Ти про що?

— Ні… нічого. Ти пам’ятаєш, що сказав той чоловік у селі?

— Так. «Просто вірте…»

— Отож бо. Ні про що його не питай. Давай будемо сприймати все так, як є.

— Не розумію. Що ти маєш на увазі?

— Ходімо.

Вони рушили до автомобіля. Побачивши Марину, водій відчинив дверцята і вийшов з машини.

— Отакої, — промовив він. — Ви ж казали, що тільки на півгодини.

Помітивши збентежений погляд дружини, Стефан підморгнув їй.

— Швидше ми не могли, — відповів він.

— А ви, напевне, її чоловік?

— Так.

— То, може, поясните мені, що тут відбувається?

— Там, в селі, пожежа, — він стенув плечима. — Блискавка влучила у старе дерево.

— Он воно що, — промовив водій. — А я вже думав, що кінець світу настав. Я тут задрімав ненадовго, прокидаюся — а все навколо димить і спалахує… Он той бідолага вже години три з колесом мучиться, ледве мою машину не зачепив, коли його почало заносити… То що, будемо їхати?