Талiсман,

Але Бадді почув це знову — він не вважав себе Генрі Гіґінсом[139], професором з того мюзиклу, але він був цілком певен, що юний Льюїс Фаррен говорить не так, як ті, хто виріс в Огайо. Усі слова звучали не так: вони зливалася й повнилися неправильними наголосами. Ні, це й близько не нагадувало голос огайця. А тим більше огайця із села. Бадді чітко чув акцент.

А можливо, якийсь хлопчик із Кембриджа, штат Огайо, міг навчитися так говорити? З якоїсь божевільної причини? Бадді припускав, що міг.

З іншого боку, газета, яку Льюїс Фаррен міцно притискав до себе ліктем, схоже, підтверджувала найглибші й найгірші припущення Бадді Паркінса: його духмяний юний попутник — утікач, а кожне його слово — брехня. Назва газети, яку він міг прочитати тільки якщо трохи нахиляв голову, — «Ангола-Геральд». Є Ангола в Африці, куди подалися безліч ласих до грошей англійців, а є Ангола в Нью-Йорку, якраз на березі озера Ері. Він недавно бачив фотографію того місця в новинах, але не міг точно згадати чому.

— Я хотів би спитати тебе дещо, Льюїсе, — сказав Бадді й прочистив горло.

— Так? — перепитав хлопчик.

— Як так сталося, що в хлопчика з милого маленького містечка на сороковій автостраді — газета з Анголи, штат Нью-Йорк? Міста, що чортзна-де звідси? Мені просто цікаво, синку.

Хлопчик зиркнув на газету, що прилипла до його руки, і ще сильніше притис її до себе, наче боявся, що вона може вислизнути.

— Ох. Я її знайшов.

— Он як.

— Так, сер. Вона лежала на лавці на автобусній станції у моєму місті.

— Ти цього ранку пішов на автобусну станцію?

— Звісно. Це було до того, як я вирішив зекономити гроші й почав голосувати. Якщо ви висадите мене на повороті до Зейнсвілла, мені треба буде лише трохи пройти ліворуч. Можливо, ще до обіду я буду в тітки.

— Можливо, — відповів Бадді, й кілька миль вони проїхали в напруженій мовчанці. Зрештою він не втерпів і заговорив дуже тихим голосом, не відводячи погляду від дороги.

— Синку, ти втік з дому?

Льюїс Фаррен вразив його усмішкою — не осміхом, не імітацією, а справжньою усмішкою. Сама ідея втечі з дому видавалася йому кумедною. Це його смішило. Хлопчик поглянув на Бадді через якусь мить після того, як чоловік зиркнув на нього, і їхні погляди зустрілися.

За секунду, дві, три… скільки тривала та мить, Бадді Паркінс побачив, що немитий хлопчина, який сидить біля нього, красивий. Він ніколи не припускав, що може використати це слово для опису чоловіка старшого за дев’ять місяців, але під усім дорожнім брудом Льюїс Фаррен був красивим. Його почуття гумору миттєво здолало всі тривоги, і на Бадді — п’ятдесятидворічного батька трьох хлопчиків-підлітків — глянула абсолютна доброта, яку підточив надмір незвичайних подій. Льюїс Фаррен, якому за його власними словами, було дванадцять років, заходив далі й бачив більше, ніж Бадді Паркінс, і те, що він бачив, перетворило його на красеня.

— Ні, я не тікав, містере Паркінс, — відповів хлопчик.

Тоді він кліпнув, його очі знову затуманилися, погляд втратив блиск і яскравість; малий відкинувся на сидіння. Підвів ногу, поставив її на торпеду, і ще глибше засунув газету під біцепс.

— Ні, певно, що ні, — промовив Бадді, повертаючи погляд на дорогу. Йому стало легше, хоч він і не міг сказати чому. — Гадаю, ти не втік із дому. Гадаю, тут щось інше.

Хлопчик не відповів.