— Ми дізнаємося, якщо ВОНО розіб’ється? — пропищав Ґарднер.
Морґан Слоут ощирився, як кабан у хащах солодкої тростини.
— Ми дізнаємося, — сказав він. — Сонце стане чорним.
Сімдесят чотири секунди.
Ліва рука Джека вчепилася в зазубрені рештки перил. Талісман шалено сяяв навпроти його грудей, лінії довготи та широти світили розжареними вольфрамовими нитками, як у лампочці. П’ятки Джека нахилилися, а підошва почала ковзати.
Сімдесят дев’ять секунд.
Усе скінчилось.
Раптово все скінчилося.
От тільки для Джека, як і для того вцілілого після землетрусу 1964 року, усе досі тривало, принаймні в голові. У якійсь частині свідомості земля дрижатиме, як желе на церковному пікніку, навіки-віків.
Хлопчик відсунувся від прірви, відповз на середину покручених сходів. Спинився, важко дихаючи, його обличчя блищало від поту; він притискав до грудей круглу зірку Талісмана. Хлопчик завмер і слухав тишу.
Десь щось важке — бюро або шафа — застигло в непевному становищі, а тоді впало з приголомшливим тріском.
—
—
Джек продовжив спускання сходами, покрученими, вигнутими, благенькими. Багатьох сходинок бракувало, тому доводилося переступати. В одному місці не було аж чотирьох сходинок, і хлопчик стрибнув, однією рукою притискаючи Талісман до грудей, а другою ковзаючи перилами.
Усе досі розвалювалося. Скло розбивалося і брязкало. У якомусь туалеті шалено раз за разом змивалася вода. У коридорі реєстраційна стійка з червоного дерева тріснула навпіл. Двостулкові двері розчахнулися, яскравий клинець світла падав крізь них, а старий вологий килим, здавалося, тріщав і парував, обурюючись світлом.
«
Коридор, що проходив повз бар «Чапля» до обідньої зали, нагадував декорації до котрогось із давніх випусків «Сутінкової Зони», де все було викривлене. Ось підлога нахилилася ліворуч, а тут — праворуч; далі з’явилися верблюдячі горби. Джек розганяв морок Талісманом, як найбільшим у світі ліхтариком. Він зазирнув у їдальню і побачив, що Річард лежить на підлозі, закутавшись у скатертини. З його носа текла кров. Наблизившись, Джек побачив, що деякі з твердих червоних наростів луснули, і білі жуки виповзають із плоті Річарда, ліниво ковзаючи по його щоках. Один із них на Джекових очах виповз із Річардового носа. Річард закричав із кволим нещасним бульканням і вхопив жука. Це був крик того, хто вмирає в агонії. Його сорочка напиналася і ворушилася через гидоту, що повзала під нею.
Джек рушив до друга кривою підлогою… павук залетів вниз із напівмороку, сліпо розбризкуючи в повітрі отруту.
—