Талiсман,

Ґарднер якимось дивним чином нагадував Дикого Койота з мультфільмів про «Дорожнього бігуна» після того, як ще один прилад компанії «Акме» дав збій. Він відкинув рушницю вбік, і Слоут побачив, що всі пальці його лівої руки зникли. Права рука Ґарднера з жіночою делікатністю поправила сорочку. Під нею з внутрішнього боку паска ховалися піхви для ножа — м’який чохол із дрібнозернистої ніжної шкіри. Він дістав обвитий хромованими кільцями шматок слонової кістки. Натиснув на кнопку, і з’явилося тонке семидюймове лезо.

— Поганий, — прошепотів він. — Поганий! — Його голос дужчав. — Усі хлопчики! Погані! Це аксіома! ЦЕ АКСІОМА! — Він кинувся до тротуару «Ейджинкурта», на якому стояли Джек та Річард. Його голос ставав дедалі вищим, поки не перетворився на тонкий гарячковий вереск.

— ПОГАНИЙ! ЗЛИЙ! ЗЛИЙ! ПОГАААНИЙ ЗЛИИИИИИИИ…

Морґан ще постояв якусь мить, а тоді схопився за ключ на шиї. Тримаючись за нього, він заспокоїв своє збентеження і збурені думки.

Він піде до старого нігера. Саме там я і схоплю його.

— ЗЛИИИИИИИИИИИИИИИ… — горлав Ґарднер і, поки біг, тримав убивчий ніж перед собою.

Морґан обернувся і побіг пляжем вниз, у протилежний бік. Він збагнув, що всі Во́вки втекли. Усе гаразд. Він потурбується і про Джека Сойєра, і про Талісман самотужки.

Розділ сорок п’ятий

У якому багато питань вирішуються на пляжі

1

Сонячний Ґарднер шалено кинувся до Джека, кров стікала його скаліченим обличчям. Він перетворився на осердя руйнівного божевілля. Під яскравим сонячним промінням уперше за останні десятиліття Пойнт-Венуті обернувся на звалище зруйнованих будинків, потрощених труб і збурених тротуарів, що похилилися, як книжки на полицях. Справжні книжки лежали то тут, то там. Їхні порвані обкладинки валялися в оголених шрамах землі. Позаду Джека готель «Ейджинкурт» неприродно застогнав. А тоді Джек почув, як тисячі дощок падають одна на одну, як стіни перетворюються на дощ розтрощених планок і гіпсового пилу. Хлопчик ледь-ледь роздивився постать Морґана Слоута, що бігла пляжем, і Джека миттю охопила тривога, коли помітив, як супротивник біжить до Спіді Паркера — або до тіла Спіді.

— Джеку, у нього ніж, — прошепотів Річард.

Кров із покаліченої руки Ґарднера заливала його колись бездоганно білу шовкову сорочку.

— ЗЛИИИИИЙ! — верещав він. Його голос видавався немічним у шумі хвиль, що билися об берег, і безперервному гуркоті руйнації. — ЗЛИИИИИ….

— Що ти збираєшся робити? — запитав Річард.

— Звідки я маю знати? — відповів Джек, і це була найкраща, найчесніша відповідь, яку він міг дати. Він і гадки не мав, як може здолати цього божевільного. Але знав, що здолає. Не мав сумнівів щодо цього. «Ви мали вбити обох братів Елліс», — сказав Джек сам до себе.

Пронизливо волаючи, Ґарднер біг по піску. Навіть зараз він був на достатній відстані від нього, на півдороги між кінцем паркану і входом у готель. Червона маска затуляла половину його обличчя. З немічної лівої руки неспинним потоком лилася кров на піщаний ґрунт. Відстань між хлопцями і божевільним, здавалося, зменшилася вдвічі за мить. А чи Морґан Слоут уже на пляжі? Джек відчував, що його підштовхує вперед — туди — сила, рівна з потягом до Талісмана.

— Злий! Це аксіома! Злий! — репетував Ґарднер.

— Переносься! — гукнув Річард…

і Джек

ступив крок убік