— Що?
«Вітальну листівку найкращому другові».
— А, зрозумів. Як її включити?
«Дуже просто: вдар по склу».
—
«Так, уяви, що в тебе є рука, і вдар».
Він спробував, але нічого не вийшло.
«Як у житті, злови це відчуття, — наполіг голос. — Пам’ятаєш, як бив по кнопці автомата для покеру?»
Знову не вийшло.
— Я не можу.
«Ще раз».
Раптом сигналізація спрацювала, виючи, як сирена, над сплячим кварталом; десь загавкав собака.
— Блі-і-ін… — тільки і сказав Влад.
Голос промовчав.
Через двадцять секунд одне з вікон на сьомому поверсі засвітилося, людська фігура висунула руку у відкриту кватирку, і сирена, пискнувши ще кілька разів, заткнулася.
Влад кинувся до визначеної мети.
У квартирі він застав сонну жінку, яка мружила очі, і чоловіка, який швидко вдягався. Обом було під п’ятдесят. Він не міг точно сказати, чи були це Стасові батьки, оскільки бачив їх лише три чи чотири рази і то вже досить давно. Однак «Сааб» був вагомим козирем.
Чоловік нарешті одягнув штани, накинув просто на голе тіло плащ і почав узувати туфлі.
— Думаєш, це необхідно? — запитала жінка, сидячи на широкому двоспальному ліжку в нічній сорочці; її товсті руки тряслися, як желе, при кожному русі.
— Напевно, кішка стрибнула на капот. Але краще перевірити, — відповів чоловік.