— Що… ЗАРАЗ?
«Навіщо гаяти час».
— Але…
«Тихіше, тс-с-с… А то твої предки вирішать, що ти привів до себе жінку».
Думка про те, як він приводить жінку до себе в кімнату, Влада розвеселила й дуже йому сподобалася. Схоже, цей голос був… своїм хлопцем.
«Просто довірся мені, — повторив голос. — І пам’ятай, що тепер ми з тобою заодно».
— Звичайно, заодно, — мовив Влад і здивувався змістові цих слів.
«Слухай мене: заплющ очі, ось так, добре. Ми зараз дещо зробимо. Цокання годинника, він там. Тепер наближайся до нього».
— Я не…
«Наближайся до його цокання. Чи ти не бачиш кімнати?»
— Кім… о чорт! Я
«Тоді сміливіше».
— Боже, мені вдалося.
«Котру ти бачиш годину?»
— Початок першої.
«А точніше?»
— Вісімнадцять з половиною хвилин.
«Тепер устань і перевір».
Влад почав підводитися з ліжка й раптом застогнав. У паху розігралася ціла баталія. Неймовірно, але він зовсім про це забув! Він абияк прошкутильгав по кімнаті, намагаючись ні на що не налетіти в темряві, узяв із книжкової полиці будильник (старий роботяга, дзенькіт якого він устиг глибоко зненавидіти за більш ніж десять років) і підніс до вікна, щоб краще роздивитися круглий, з тонкими золотими стрілками циферблат.
— Це якийсь фокус?