— Цей світ мертвий.
— Чому він мертвий? — розсердився хлопець. — Те, що сонце висить в одній точці, ще нічого не означає!
— Це не через сонце.
— А через що?
— Через борсука.
— Через те що я побачив борсука? Не сміши мене!
— Скажи ще, що не злякався.
— Я злякався, але… — Він труснув головою. — Яка різниця?
— Цей світ мертвий, — повторила Соня. — Все, що в ньому з’являється, теж мертве.
Марк закотив очі. Водночас йому чомусь не подобалося, куди завертає розмова.
— Ти ж знаєш, що це був той самий борсук, — наголосила дівчина.
— Тебе там не було, ти не знаєш! — Хлопець пожалкував, що розповів їй про зустріч із твариною. — Це просто збіг!
— Зовсім не збіг! — підвищила голос Соня. — Як ти можеш бути таким тупим?!
Марк огризнувся, проте якось невпевнено.
— Сама ти тупа! Не хочу більше з тобою сперечатися.
Дівчина відвела погляд. Вона не дивилася ні на що конкретно — очі застигли, не сфокусувавшись ні на чому, — потому зробила короткий вдих і заговорила.
— Через рік після того, як ми переїхали, я підібрала на вулиці котика. Я перейшла до п’ятого класу, вересень тільки почався, проте вже було холодно. Я поверталася зі школи й біля Інституту мистецтв побачила кошеня. Котик лежав у траві біля паркана, за перехрестям, ну, ти знаєш, — Марк кивнув. Двоповерхова будівля Інституту мистецтв стояла за півсотні кроків на північ від багатоповерхівки, в якій жили Соня та Марк, навпроти Облуправління національної поліції. Вони щодня минали його дорогою до школи. — Іще сліпий, зовсім крихітний. Він так жалібно нявчав… Я розплакалася. Одразу зрозуміла, що його треба забирати з вулиці, бо він загине, та я знала, що батьки не дозволять мені взяти його додому. Я півгодини просиділа біля кошеняти, чекала, може, з’явиться кішка, але дарма. Потім відчула, що мерзну, й пішла додому. Ревла всю дорогу, і коли прийшла, теж ревла. Мама того дня мала нічну зміну, і вона зустріла мене. Почала розпитувати, що сталося, і я розказала, що там, на вулиці, котик і що він помре, бо холодно й накрапає дощ. Я так і не змогла заспокоїтися, а мама взяла мене за руку, і ми разом пішли на вулицю, до Інституту.
Марк бачив, як на повіках дівчини збираються сльози.
— Кошеня — таке жалюгідне — все ще лежало в траві, — розповідала Соня. — Дощ почався, і воно змокло. Мама подивилася і теж ледь не розплакалася. Сказала, що ми можемо його нагодувати. Я сиділа з котиком, а вона принесла з дому блюдце з молоком. Ми поставили його перед кошеням, але воно було зовсім мале… воно ще не вміло хлебтати, прикидаєш? — Дівчина, дратуючись через сльози, замотала головою. Марк мовчав. — Ми сиділи над ним і вже вдвох ревіли, і тоді мама сказала, що ми забираємо його додому. Ми принесли котика до квартири, мама викупала його, я з коробки з-під мікрохвильовки зробила будиночок, постелила ковдру… Піпетки вдома не знайшли, то нагодували його молоком через шприц. Коротше, залишили.
— А батько? Що на це твій батько?
ebooksa